“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина. Забирай її!” незнайома жінка просто кинула мені дитину в руки. Я не розуміла, що відбувається.
З чоловіком ми завжди жили у злагоді. Майже ніколи не сварилися. Я старалася бути доброю дружиною та господаркою. Побралися ми ще студентами. Потім я завагітніла, і в нас народилися близнюки. Коли діти підросли, ми відкрили невелику справу. Я лише іноді допомагала чоловікові, бо доводилося доглядати за дітьми та вести господарство. Найбільше я любила готувати. Чоловік завжди чекав вихідних, коли я приготую щось смачненьке. Кожного разу я намагалася придумати нову страву, а він був головним дегустатором. Діти теж завжди цікавилися, що сьогодні приготує мама. З усіма цими клопотами дітьми, домом, роботою я ніколи не звертала уваги на те, що робить мій чоловік. Навіть у думці не було, що ця людина може зрадити.
Останній рік був для нас дуже важким. У справі йшло не найкраще, і ми з чоловіком економили на всьому. Йому доводилося їздити Україною, щоб укладати нові угоди. Діти пішли до першого класу, тож я більше часу проводила з ними вдома.
Одного разу, коли ми з чоловіком поверталися з роботи, нас зустріла гарна жінка. Ми вийшли з авто, а незнайомка підбігла до мене і просто всунула мені в руки дитину.
“Не дивись на мене так! Мені не потрібна ця дитина, якщо він не хоче бути зі мною. Забирай її!” кричала вона, показуючи пальцем на мого чоловіка.
Я стояла, нічого не розуміючи.
“Ти ж обіцяв кинути її і бути зі мною! Якщо ні то й дитина мені не потрібна!” жінка плюнула під ноги, розвернулася й пішла.
Я кілька хвилин була в шоці, доки не усвідомила, що тримаю на руках немовля. Чоловіка я ні про що не питала по його погляду було зрозуміло, хто ця жінка, і що йому хотілося провалитися під землю. Мовчки ми зайшли до хати. У ковдрі лежав хлопчик, йому було не більше двох тижнів.
“Забереш дітей зі школи й купиш усе, що я напишу для малюка!” чоловік мовчки кивнув.
З того дня минуло вісімнадцять років. Багато знайомих засуджували мене не розуміли, навіщо я виховую чиюсь дитину, якщо в мене вже було двоє доньок.
Я ніколи не розпитувала чоловіка про ту жінку. Виростила хлопчика, як свого сина. Дівчатка були щасливі, що в них зявився молодший братик. Ми не приховували правди від сина, і коли він підріс, пояснили йому все. Дивно, але він сприйняв це спокійно, навіть не запитав про свою рідну матір. А я була щаслива. У мене було троє чудових дітей, які нас любили. Стосунки з чоловіком з того часу погіршилися, але він намагався їх полагодити, як міг.
На 18-річчя сина ми вирішили відсвяткувати в сімейному колі. Мої доньки, тепер уже заміжні, мали приїхати зі своїми чоловіками. Саме коли ми збиралися сідати за стіл, подзвонив дзвінок. Більше гостей ми не чекали, тож я злякалася. Увесь день мене щось тривожило, і я мала рацію. Вийшовши в коридор, я побачила худу жінку, схожу на ту, що колись віддала мені сина.
“Я хочу побачити свого сина!” сказала вона.
“Тут немає вашого сина!” ми з сином відповіли одночасно.
Він зачинив двері перед жінкою й запросив усіх до столу. А в мені навернулися сльози. Я була щаслива, що в мене такий чудовий син, навіть якщо він не мій.