Ой, слухай, що стало. Бабуся, Марія Іванівна, йшла ву́лицями невеличкого містечка під Житомиром, щоб забрати онучку зі школи. На обличчі її сяяла радість, а підбо́ви туфете́ль ді́вчались по асфальту, як у далекі роки її молодості, коли життя здавалося безкінечною піснею. Сьогодні був особливий день вона нарешті стала господаркою власного житла. Це була світла, простора однушка в новобудові, про яку вона мріяла роками. Майже два роки відкладала кожну копійку продаж старого будинку в селі дав лише половину суми, резу додала донька, Олена, але Марія Іванівна запевнила, що поверне. Вдівці за сімдесят вистачало й половини пенсії, а молодим доньці та зятеві гроші потрібніші, адже в них усе попереду.
У шкільному холі її чекала онука, Софійка, другокласниця з хвостиками. Дівчинка кинулася до бабусі, і вони пішли додому, базікаючи про дрібниці. Восьмирічна Софійка була світлом у житті Марії Іванівни, її найдорожчим скарбом. Олена народила її пізно, майже у сорок, і тоді ж попросила матір про допомогу. Марія Іванівна не хотіла покидати рідний сільський дім, де кожен куток був сповнений памяті, але заради доньки та онуки поступилася. Вона переїхала ближче, взяла на себе клопіт із Софійкою забирала зі школи, доглядала до вечора, поки батьки не поверталися з роботи, а потім йшла до своєї невеличкої, затишної квартирки. Житло оформили на Олену так, на всяк випадок, адже старих легко обдурити, а життя невідоме. Марія Іванівна не заперечувала: це ж була лише формальність, як їй здавалося.
Бабу́сю, раптом перервала її думки Софійка, дивлячись на неї великими очима, мама казала, що тебе треба віддати в дом престарілих.
Марія Іванівна зупинилася, наче її облили кри́жаною водою.
У який дім, серденько? перепитала вона, відчуваючи, як холод пройде до кісток.
Ну, туди, де живуть старенькі бабусі та дідусі. Мама казала татові, що тобі там буде добре, не сумувати, Софійка говорила тихо, але кожне слово вдаряло, як молот.
Та я ж не хочу туди! Краще в санаторій поїду, відпочину, відповіла Марія Іванівна, голос їй затіпався, а в голові завертілося. Вона не могла повірити, що чує це від дитини.
Бабуню, тільки не кажи мамі, що я тобі розповіла, прошепотіла Софійка, пригортаючись до неї. Я підслухала, як вони розмовляли вночі. Мама казала, що вже домовилася з якоюсь тітонькою, але заберуть тебе не зараз, а коли я трохи підросту.
Не скажу, моя рибонка, пообіцяла Марія Іванівна, відчиняючи двері квартири. Голос тремтів, ноги підгиналися. Щось мені нездоровиться, голова крутиться. Трохи полежу, а ти переодягайся, гаразд?
Вона впала на диван, відчуваючи, як серце гупає в грудні, а перед очима все плив