Дочка з зятем залишили мені онуків на всі канікули. А я на своїй пенсії муситиму їх годувати й розважати.
Сучасні діти та онуки стали якимись егоїстами усе вимагають: уваги, турботи, часу, а натомість не дають нічого, крім байдужості й претензій. Що це за споживацьке ставлення до літніх? Ніби в нас, старих, немає свого життя, своїх бажань лише й роби, що доглядай за онуками, як наймичка. А варто мені попросити про допомогу, всі миттєво зайняті, наче я їм чужа.
У моєї доньки двоє синів старшому 12, молодшому 4. Живу я в невеликому селі під Львовом, і все, що в мене є, це скромна пенсія та тиша, яку я так ціную. Не знаю, як моя Олеся з чоловіком їх виховують і що там у школі, але хлопці ростуть справжніми ледарями. Після себе нічого не прибирають, навіть ліжка не застеляють усе розкидано, як після бурі. Їдять теж абияк мою страву кривляться, вимагають якусь дурню. Та це ж просто кара!
Коли онуки були малими, я допомагала доньці з усіх сил доглядала, годувала, бігала по магазинам. Але останні пять років я на пенсії й намагаюся позбутися ролі вічної няньки. Цього року перед осінніми канікулами з полегшенням зітхнула: подивилася в календар і зрозуміла, що на початку листопада довгих вихідних немає. Гадаю, донька з чоловіком нікуди не поїдуть, і я зможу спокійно пожити. Як же я помилилася!
У неділю, прямо перед останнім тижнем жовтня, почувся дзвінок у двері. Відчиняю а там моя Олеся з двома синами. З порогу, навіть не привітавшись, випалює:
Мамо, привіт! Приймай онуків, канікули почалися!
Я оніміла.
Олесю, чому не попередила? Що за сюрприз?
Та якщо попереджу, ти знайдеш тисячу причин, щоб не брати їх! відрізала вона, знімаючи з хлопців куртки. Ми з Андрієм їдемо у санаторій на тиждень, сил більше нема, я виснажена!
Стій, а робота? У вас же жодних додаткових вихідних цього року нема! намагалася збагнути я, відчуваючи, як усередині росте паніка.
У нас відпускні дні, Андрій узяв три за свій рахунок. Мамо, не вигадуй, ми спізнюємось! кинула вона, чмокнула мене в щоку й вискочила за двері, залишивши мене з двома валізами та дітьми.
Не минуло й пяти хвилин, як у домі запанував хаос. Телевізор репетував на всю силу, куртки й черевики валялися по всьому коридору, а хлопчаки носились, як вихор. Я намагалася їх приборкати, змусити хоча б одяг прибрати, але вони мене просто ігнорували, наче я пусте місце. Мою юшку вони їсти відмовилися, зморщилися й заявили, що мама обіцяла їм піцу. Тут моє терпіння урвалося.
Я схопила телефон і подзвонила Олесі:
Доню, твої діти вимагають піцу! Я не збираюся їм таке купувати!
Вже замовила доставку, відмахнулася вона, явно роздратована. Мамо, вони твою кашу їсти не будуть, через це постійні сварки. Сходіть кудись, розважте їх, поїжте нормально! Ти сама скаржишся, що вдома вони тебе виснажують!
А на які гроші я маю їх розважати? Зі своєї пенсії? обурилася я, відчуваючи, як кров приливає до обличчя.
А на що ти їх ще витрачаєш? Це ж твої онуки, не чужі! Не вірю, що ти так кажеш! фуркнула вона й кинула трубку.
Ось і все! Я лишилася з цим жахом наодинці. Все життя я працювала на свою єдину доньку крутилася на двох роботах, збирала кожну копійку, щоб їй добре жилося. А тепер, на старість літ, отримую таке «дякую»! Трясуся від образи, безсилля, від цієї несправедливості.
Я люблю своїх онуків, усією душею. Але вони втомлюються від мене, а я від них різниця у віці величезна, я вже не молода, щоб цілими днями бігати за ними. А донька вважає, що тепер я безкоштовна прислуга, що моя пенсія і мій час належать їй та її дітям. Це їхнє право, а моє лише обовязки. Егоїсти, справжні егоїсти! І я сиджу, дивлюся на цей безлад, чую їхні крики й думаю: невже це й є моя старость? Невже я заслужила лише це?
Життя вчить: інколи треба сказати «ні», навіть тим, кого любиш. Бо коли віддаєш усі сили, а натомість отримуєш лише вимоги, це вже не любов а рабство.