Мене зневажали за «селючку», хоча самі родом із глушині
Я виросла в маленькому селі на Вінниччині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба заробляти руками. Ми не були багаті, але жили гідно. І саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як віддушину для душі. Мені подобається копатись на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зілля. Я відчуваю, як це заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна дача. Немає значить, будемо збирати гроші й купувати».
Чоловік спочатку не дуже підтримував цю ідею, але, бачачи мою захопленість, погодився. Ми купили невеличкий будиночок з ділянкою під Житомиром. І ніби все було добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивились на мене зверхньо. Особливо свекруха, Наталя Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалась на тонке приниження.
«Ти знов із своєю морквою? Ну прямо, як колгоспниця», казала вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився й виріс у місті, щоб тепер у землі колупатись!»
А я слухала й стискалась усередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Я ж не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це клопіт, це життя.
Але, знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони міські, їм не зрозуміти. Все ж інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналась правду, від якої мені стало… навіть не боляче, а смішно.
Виявилось, батьки мого чоловіка родом із справжнього села. Мама із села під Черніговом, тато із глушини Полтавщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у стареньких хатинах, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з таким завзяттям, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє коріння.
І при цьому, не знаючи сорому, вона дозволяла собі їдкості на мій рахунок: «Ти подивись на інтерєр у своїй квартирі ніби в бабиній хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, ані сміття».
А мені саме це й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чому не докоряла. Але одного разу, почувши знову «селючка», не витримала. Ми сиділи на веранді, вона знову скривилась на мій полуничний компот і пиріг із аґрусом:
«Фу, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулась і спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: людину можна вивезти із села, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Наталю Степанівно.»
Вона завмерла. Я бачила, як у неї здригнулося око. Вона спробувала перекоситися:
«Це ти мені зараз кажеш?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюсь. А ви його соромитесь. Ось у чому різниця.»
Після цієї розмови вона замовкла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не називала мене колгоспницею, більше не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення чи банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагались принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюсь свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе в «модних» квартирах із голими стінами. Тому що там, де немає душі нема й тепла. А в мене воно є. І буде.