Син мріяв відправити матір до будинку для літніх. Перед виїздом він заглянув у коробку.
Після смерті чоловіка Олена продала свій будиночок у селі, вклала гроші у квартиру для сина та його родини й переїхала до них. Поки сили дозволяли, вона доглядала за домом і онуками.
Син та невістка працювали, а Олена відводила дітей у садочок, потім у школу та на гуртки. Готувала, прибирала. Догляд не був для неї тягарем навпаки, це робило її щасливою. Адже сімя потребувала її. Але роки минали. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя жінки погіршувалося. Вона намагалася мити посуд, але тарілки вислизали з ослаблих рук і розбивалися.
Налила собі борщу, але не змогла поставити на стіл розлила. Прокидалася вночі попити води її шепіт будив невістку. Ніхто не хотів із нею розмовляти. Хто ж захоче спілкуватися зі старою? Невістка постійно лаяла її й називала тягарем. Та що ж вона винна? Старість не радість. Олені залишалося лише терпіти.
Син вирішив відвезти матір у будинок для літніх.
«Хоч там у неї будуть співрозмовники», заспокоїв він власний сумлін. Вранці, сідаючи в авто, Олена згадала про свою коробку.
Сину, принеси мою коробку. Я забула її, несміливо попросила вона.
Яку коробку? здивувався Андрій.
Там мої скарби, пояснила Олена й описала її. Андрій приніс. Стара притиснула її до грудей із щасливою усмішкою.
Мамо, що там всередині?
Вона показала вміст.
Там була пасмо її волосся та молочний зуб. Чоловік відійшов від авто й сів на бордюр. Довго сидів, згадуючи дитинство, як мама завжди була поруч, доглядала, оберігала. Ніколи не залишала без допомоги.
Сину, їдемо? Олена вийшла з машини й підійшла до сина.
Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома.