Мене зневажали за «селючку», хоча самі з найглухішого села
Я виросла в маленькому селі на Чернігівщині. Змалку звикла до землі, до праці, до того, що все треба добувати власними руками. Ми не були багаті, але жили гідно. Саме тоді я полюбила землю не як обовязок, а як справжню віддушину. Мені подобається копатися на городі, вирощувати своїми руками овочі, фрукти, зілля. Я відчуваю, як це заспокоює, повертає до себе. Тому коли я вийшла заміж, одразу сказала: «Нам потрібна дача. Немає значить, будемо збирати й купувати».
Чоловік спочатку не підтримував цю ідею, але, побачивши мою захопленість, погодився. Ми купили невеликий будиночок з ділянкою під Житомиром. І ніби все складалося добре якби не його батьки. Від першого дня вони дивилися на мене зверхньо. Особливо свекруха, Марія Степанівна. Кожна наша зустріч перетворювалася на тонке приниження.
«Знову зі своєю цибулею? Немов справжня селянка», говорила вона, кривлячи губи.
«Наш синчик не для того вчився й виріс у місті, щоб потім у землі колупатися!»
А я слухала й стискалася всередині. Не тому, що мені було соромно. А тому, що не розуміла за що така ненависть? Я ж не змушую, я запрошую допомогти. Надихнути. Це ж не каторга це турбота, це життя.
Але, знаєте, я довго терпіла. Думала ну добре, може, вони з міста, їм не зрозуміти. Все-таки інші погляди, інші пріоритети. Поки випадково не дізналася правду, від якої мені стало… навіть не боляче, а смішно.
Виявилося, батьки мого чоловіка родом із справжнього села. Мати з хутора під Полтавою, батько із глушини Сумщини. Більше того, їхні батьки досі живуть там, у старих хатах, тримають господарство. А вони переїхавши до міста в молодості викреслили це зі своєї біографії. Викреслили з такою завзятістю, ніби бояться, що хтось дізнається про їхнє справжнє коріння.
І при цьому, не відчуваючи сорому, вона дозволяла собі знущатися: «Ти тільки подивися на інтерєр у своїй хаті ніби в баби в хаті! Ці вазочки, статуетки, фотографії У нас усе сучасно: голі стіни, вбудовані меблі, аби якого мотлоху».
А мені саме таке й треба затишок, тепло, спогади на полицях. Хай не модно, але по-людськи.
Довгий час я мовчала. Ні в чім не докоряла. Але одного разу, почувши знову «селючка», не стерпіла. Ми сиділи на веранді, вона знову скривилася на мій полуничний компот і пиріг з аґрусу:
«Фе, у тебе все, як у селі!»
Я посміхнулася й спокійно відповіла:
«Знаєте, є така приказка: із села людину вивезеш, а село з людини ні. Тільки я не про себе. А про вас, Маріє Степанівно».
Вона завмерла. Я бачила, як у неї затремтіла повіка. Вона спробувала перекоситися в усмішці:
«Це ти мені зараз кажеш?!»
«І вам, і собі. Я своїм селом пишаюся. А ви його соромитеся. Ось у чому різниця».
Після цієї розмови вона замовкла. Жодних докорів, жодних натяків. Більше не називала мене селянкою, більше не кривила обличчя, коли я приносила домашнє варення чи банки з огірками. Навіть, здається, почала поважати.
І знаєте, я не злопамятна. Але мені досі гірко від того, що мене намагалися принизити за те, чим самі колись жили. Хіба коріння це привід для сорому? Хіба праця це причина для зневаги?
Я жінка, яка любить землю. Я не соромлюся свого села. Я вмію сіяти й збирати, солити й варити. І я не гірша за тих, хто живе у «модних» квартирах із гол