Щоденник
Після весілля у нас із дружиною все складалося чудово. Ми одружилися з думкою, що житимемо з її батьками. Тоді ж мої мама й тато переїжджали до Одеси, а їхню квартиру продали, поділивши гроші між мною та сестрою. За ці кошти та завдяки допомозі тестя ми купили велику однокімнатну квартиру, де поставили перегородку, щоб зробити дві кімнати. Думали, що одна буде для дитини, але якось не виходило.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри розвивалися, і часу не було. А згодом ми вже не спромоглися, а дружина відмовлялася йти до лікаря. Я теж не дуже прагнув дитини. Жили щасливо разом, і жоден із нас не переймався тим, хто принесе нам у старості склянку води. Знайомі, у яких вже були діти, також грали роль вони тонули в боргах і виглядали нещасливими. Тому ми вирішили, що обійдемося без такого щастя, якщо так уже склалося.
Коли нам обом виповнилося тридцять три, ми вклали гроші у новобудову. Сума була невелика, тому ми ризикнули, хоча багато хто нас від цього відмовляв. Та все ж у тридцять сім років у нас вже була квартира, готова до заселення. Зробили мінімальний ремонт, щоб вона виглядала ідеально. Дружина сказала, що це наша «страховка» якщо колись будуть діти, а якщо ні, то у старості віддамо все небожам.
Поки що вирішили здавати її в оренду, спробували самостійно, без посередників. Для розголосу розповіли знайомим, щоб підказали, де ще можна розмістити оголошення. І раптом виникло незручне питання чи не хотіли б ми здати квартиру їм. Вони роками живуть у жахливих умовах, а тут і новобудова, і гарний ремонт, і навіть «знижка» можлива.
Нашою помилкою було розповісти знайомим про цю квартиру. Ми не думали, що хтось із них захоче її орендувати.
Там лише одна кімната, а у вас завелика сімя, намагалася пояснити дружина.
То що з того? Ми зараз у однокімнатній живемо. А з ваших фото видно, що там простірніше.
Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт
Що, ви вважаєте, що ми такі неохайні й усе зруйнуємо?
Ми відповіли, що подумаємо, хоча я особисто не хотів навіть розглядати цей варіант. Я бував у них вдома і бачив безлад. Зрештою дружина переклала на мене обовязок подзвонити й відмовити, вигадавши якісь незручні причини.
У відповідь я почув таке:
У вас друга квартира, а ваші батьки колись помруть і тоді залишать вам свою. А вам усе мало й жаль! Сидітимете зі своїми квадратними метрами, сохнучи без дітей, без друзів і без радості у житті!
Хіба це адекватна відповідь? Ми нічого їм не винні. Це не наша провина, що вони завели дітей, не маючи ні власного житла, ні підтримки батьків, і тепер не знають, де оселитися. Кожен живе, як хоче, то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцю за нормальні гроші, а не робити знижку і послугу знайомим?