Сумка з речами стояла біля дверей, застібнута ніби останній штрих до відїзду. Оксана нервово підправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру та сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав до узбіччя важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Дмитру було безглуздо. Він стояв мовчки, уперто дивлячись у підлогу. Наталія намагалася триматися бадьоро, хоча всередині все стискалося тепер Дмитро житиме у неї.
Усе буде добре, сказала вона, намагаючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємося.
Оксана міцно і швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Дмитро, як і раніше, стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Наталія раптом відчула незручність: племінник у її домі, його речі на стільці, його черевики біля її чобіт. Вони ніколи не жили разом довше за кілька днів.
Заходь на кухню. Чайник уже закипів, сказала вона.
Дмитро мовчки пройшов за нею. На кухні було тепло: на столі стояли чашки та тарілка з хлібом. Наталія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що доведеться купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладово, дивився кудись повз неї то на вікно з плямами дощу, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Дмитро акуратно розклав футболки у шухляду комода, а зошити склав стопкою біля підручників. Наталія помітила: він старанно не торкається іграшок з її дитинства ніби боїться порушити порядок у чужому домі. Вона вирішила не поспішати з розмовами.
Перші дні трималися на зусиллі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Наталія нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Дмитро їв повільно, майже не піднімаючи очей. Ввечері він сідав за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Наталія розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розпорядку та чужої квартири. Вона сама ловила себе на тому, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі ніби чекають когось. Але часу вагатися не було: вже через два дні треба було йти оформляти опіку.
У відділенні ЦНАПу пахло папером та сирою одежею. Черга тягнулася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Наталія тримала під пахвою папку з документами: заява від Оксани, її згода, копії паспортів і свідоцтво про народження Дмитра. Співробітниця за склом говорила сухо:
Потрібна ще довідка з місця проживання дитини та згода другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Усе одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Наталія відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову і знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Урешті заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж через тиждень.
Вдома Наталія намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Дмитра до школи щоб поговорити з класно