Часова родина
Сумка з речами стояла біля дверей, застібнута немов останній штрих перед відїздом. Оксана нервово поправляла ремінь, кидаючи короткі погляди на сестру та сина. У передпокої пахло сирістю: за вікном моросив дощ, а двірник згрібав до бордюру важке листя. Їхати Оксана не хотіла, але пояснювати це десятирічному Данилкові було марно. Він стояв мовчки, наполегливо дивлячись у підлогу. Соломія намагалася триматися бадьоро, хоч усе всередині стискалося тепер Данилко буде жити у неї.
Усе буде добре, промовила вона, намагаючись посміхнутися. Мама скоро повернеться. А ми з тобою поки впораємося.
Оксана міцно і швидко обняла сина, ніби поспішала піти, щоб не передумати. Потім кивнула сестрі: ти ж розумієш. За хвилину двері за нею зачинилися, залишивши в квартирі глухий гул. Данилко, як і раніше, стояв біля стіни, притискаючи до себе старий рюкзак. Соломія раптом відчула ніяковість: племінник у її домі, речі на стільці, черевики поруч із її чоботами. Вони ніколи не жили разом довше за кілька днів.
Заходь на кухню. Чайник уже кипить, сказала вона.
Данилко мовчки пройшов за нею. На кухні було тепло: на столі стояли чашки і тарілка з хлібом. Соломія налила чай собі й йому, намагаючись говорити про дрібниці про погоду за вікном, про те, що треба буде купити нові гумові чоботи. Хлопчик відповідав односкладно, дивився крізь неї то на вікно з дощовими плямами, то вглиб себе.
Ввечері вони разом розібрали його речі. Данилко акуратно розклав футболки у шухляду комода, а зошити склав стопкою поряд із підручниками. Соломія помітила: він навмисно не торкається іграшок з її дитинства немов боїться порушити порядок у чужому домі. Вона вирішила не примушувати його розмовляти.
Перші дні трималися на напрузі. Ранкові збори до школи проходили мовчки: Соломія нагадувала про сніданок і перевіряла портфель. Данилко їв повільно, майже не піднімаючи очей. Ввечері він садився за уроки біля вікна або читав книжку зі шкільної бібліотеки. Телевізор вони вмикали рідко шум дратував обох.
Соломія розуміла: хлопчикові важко звикнути до нового розкладу й чужої квартири. Вона сама ловила себе на тому, що все здається тимчасовим навіть чашки на столі немов чекають когось. Але часу вагатися не було: вже за два дні треба було йти оформляти опіку.
В МФЦ пахло папером та вологим одягом. Черга тягнулася вздовж стін з оголошеннями про пільги та допомоги. Соломія тримала під пахвою папку з документами: заяву від Оксани, свою згоду, копії паспортів і свідоцтво про народження Данилка. Співробітниця за склом говорила сухо:
Потрібна ще довідка з місця проживання дитини та згода другого батька
Його давно немає. Я приносила копію свідоцтва.
Усе одно потрібен офіційний документ
Вона перебирала папери повільно; кожне зауваження звучало як докір. Соломія відчувала: за формальними словами ховається недовіра. Вона пояснювала ситуацію знову й знову, розповідаючи про вахту сестри, показуючи маршрутний лист. Зрештою заяву прийняли але попередили: рішення буде не раніше ніж за тиждень.
Вдома Соломія намагалася не показувати втому. Вона сама відвела Данилка до школи щоб поговорити з класною про його ситуацію. У роздягальні діти товпилися біля шафок. Вчителька зустріла їх насторожено:
Ви тепер за нього відповідаєте? Документи покажете?
Соломія подала довідки. Жінка довго їх розглядала:
Я маю повідомити адміністрацію І ще: з усіма питаннями тепер до вас?
Так. Його мама працює на вахті. Я оформлю тимчасову опіку.
Вчителька кивнула без особливої співчутливості:
Головне щоб він не пропускав занять
Данилко слухав розмову з напруженим обличчям, потім пішов у клас, не попрощавшись. Соломія помітила: він частіше мовчав удома, іноді ввечері довго сидів біля вікна. Вона намагалася завести розмову розпитувала про друзів чи уроки. Відповіді були короткими; за ними чулася втома.
За кілька днів подзвонили з опіки:
Ми прийдемо перевірити умови проживання дитини.
Соломія прибрала квартиру до блиску; ввечері вони з Данилком разом витирали пил і складали речі. Вона запропонувала хлопчикові допомогти вибрати місце для його книжок.
Усе одно потім назад пробурмотів він.
Не обовязково. Можеш розставити, як тобі зручно.
Він знизав плечима, але книжки переставив сам.
У призначений день прийшла жінка з соцслужби. У коридорі у неї задзвонив телефон; вона говорила різко:
Так-так, зараз подивлюся
Соломія провела її по кімнатах. Жінка розпитувала про розклад дня, про школу, про харчування. Потім запитала самого Данилка:
Тобі тут подобається?
Хлопчик знизав плечима, погляд був упертий.
Він сумує за мамою Але ми намагаємося дотримуватися розкладу. Усі уроки робимо вчасно, гуляємо після школи.