Весняний настил
Зранку над річкою тримався іній, а дошки старого мосту хрустіли під кроками. У селі життя йшло своєю чергою: хлопці з ранцями перебігали через міст до зупинки, де чекав автобус до школи; літня Ганна Іванівна обережно переступала через щілини в одній руці в неї була торбинка з молоком, в іншій паличка. Позаду неї повільно їхав триколісний велосипед: на ньому сусідський Петрик, років пяти, уважно стежив, щоб не вїхати у провалля.
Ввечері біля магазину збиралися на лавочці: обговорювали ціни на яйця, останні відлиги, хто як перезимував. Міст зєднував дві частини села: по той бік залишалися городи й цвинтар, а дорога вела до райцентру. Інколи хтось затримувався біля води дивився на лід, що ще не зник із середини річки. Про міст згадували рідко: він був тут завжди, частиною краєвиду й побуту.
Але цієї весни доски заскрипіли голосніше. Дід Тарас Семенович першим помітив нову тріщину біля перил торкнувся її й похитав головою. На зворотному шляху почув розмову двох жінок:
Все гірше стає Не дай Боже, хтось провалиться.
Та годі тобі! Скільки років стоїть
Слова зависли в повітрі разом із березневим вітром.
Зранку було похмуро та сиро. На стовпі біля повороту зявився аркуш паперу під целофаном: «Міст закрито за рішенням адміністрації через аварійний стан. Прохід та проїзд заборонено». Підпис голови сільради був чітким. Хтось вже намагався відігнути край оголошення переконатися, що все справжнє.
Спочатку ніхто не повірив серйозно: діти потягнулися до річки звичною дорогою, але повернулися біля входу висіла червона стрічка й табличка «Прохід заборонено». Ганна Іванівна довго дивилася на стрічку поверх окулярів, потім повільно розвернулася й пішла вздовж берега шукати обхід.
Біля магазину на лавочці зібралося з десяток людей: мовчки читали оголошення по колу. Першим заговорив Василь Якович:
Що тепер? До автобуса не дійти Хто продукти везе?
А якщо комусь терміново до міста?.. У нас же тільки цей міст!
Голоси звучали тривожно. Хтось запропонував йти льодом але лід уже починав відходити від берега.
До обіду новина розійшлася селом. Молоді дзвонили до райадміністрації питали про тимчасову переправу чи човен:
Сказали чекати комісії
А якщо терміново?
У відповідь чули формальні фрази: обстеження проведено, рішення прийнято заради безпеки мешканців.
Того ж вечора біля клубу призначили сход: прийшли майже всі дорослі одягнені тепліше через сирість і вітер з боку річки. У залі пахло чаєм з термоса; хтось витирав запотілі окуляри рукавом куртки.
Розмови йшли спочатку тихо:
Як дітей відправляти до школи?.. Пішки далеко.
Продукти ж возять з міста
Сварилися, чи можна самому полагодити міст чи зробити настил збоку. Хтось згадав минулі роки, коли разом латали діри після повені.
Виступив Микола Олегович:
Можемо офіційно звернутися до адміністрації! Треба просити дозвіл хоча б на тимчасовий настил!
Підтримала його Людмила Степанівна:
Якщо зберемося разом дадуть швидше! Інакше чекатимемо місяцями
Домовилися скласти колективне звернення: записувати прізвища тих, хто готовий працювати або дати інструменти.
За два дні делегація з трьох осіб їздила до райцентру зустрічатися з представником адміністрації. Їх прийняли сухо:
За законом будь-які роботи через річку мають бути узгоджені, інакше відповідальність на муніципалітеті! Але якщо оформите протокол сходу
Микола Олегович впевнено подав папір із підписами селян:
Ось рішення нашого сходу! Дайте дозвіл на тимчасовий настил!
Після короткої наради чиновник дав усну згоду за умови дотримання безпеки. Пообіцяв виділили цвяхи й кілька дощок зі складу ЖКГ.
До ранку вже все село знало: дозвіл отримано, чекати більше не можна. На старому мості висіли нові таблички, а біля води лежали перші дошки й пачка цвяхів те, що вдалося дістати. Чоловіки зібралися біля річки ще до світанку: Микола Олегович, похмурий, у старій телогрейці, перший взявся за лопату розчищати підхід. За ним підтяглися інші: хто з сокирою, хто з мотком дроту. Жінки не стояли осторонь носили чай у термосах, хтось приніс ватяні рукавиці для тих, хто забув свої.
Уздовж річки ще лежав лід, але біля берега земля вже розмокла. Чоботи грузли у багнюці, дошки клали прямо на мерзлу землю й підтягували до краю. Кожен знав свою справу: хтось вимірював кроки, щоб настил не зїхав у воду, хтось тримав цвяхи у зубах і забивав їх молотком. Діти бігали неподалік, збирали гілля для багаття: їх просили не плутатися під ногами, але їм і так хотілося бути поряд.
Діди спостерігали за роб