Моя матір вдає, що хвора, щоб не працювати, і живе за наш рахунок
Моя мати ніколи не мала найменшого бажання працювати. Поки тато був живий, їй і в голову не приходило турбуватися він усе влаштовував, приносив гроші, а вона сиділа вдома, насолоджуючись роллю домогосподарки. Але тепер, після його смерті, вона, здається, вважає, що ми з дружиною маємо її утримувати. А ми з цим не згодні.
Мати вийшла заміж дуже молодою у всього 19 років. Тато, який був старший за неї на шість, вже закінчив навчання, мав стабільну роботу й заробляв достатньо, щоб забезпечувати сімю без проблем.
Вона обожнювала розповідати їхню історію кохання, ніби то була казка любов з першого погляду, той самий момент, коли все змінилося, раптова впевненість, що він її людина.
Я вірив у це аж до пятнадцяти років. Потім зрозумів правду: мати ніколи не хотіла ні вчитися, ні будувати карєру. Шлюб був для неї ідеальним рішенням квиток до легкої життя без відповідальності.
Незабаром вона завагітніла, народила мене й оголосила, що буде доглядати за мною сама ніяких садочків, нянь чи допомоги зі сторони. Тато, захисний і щасливий, що може їй це дозволити, погодився без питань.
Я ніколи не був у дитячому садку, але й проблемним не був. Мати саджала мене в пісочницю, і я сам собі грав. Давала мені іграшки і я годинами її не турбував.
Вона ніколи не наважувалася навчатися, здобувати якісь навички. Ніяких дипломів, ніякої роботи поза домом. «Професійна домогосподарка», як вона сама говорила з гордістю.
Я ніколи не критикував її спосіб життя. Якщо тато був із цим згоден, то й мені до цього не було справи.
Але коли він помер, її світ зруйнувався. Вона навіть не спробувала організувати похорон, зайнятися документами просто лежала у ліжку, дивилася в стелю й повторювала: «Як же я тепер житиму?»
Спочатку я подумав, що це справжня скорбота. Але потім зрозумів: її більше засмучувала не втрата чоловіка, а втрата фінансового комфорту.
Тато залишив їй трохи заощаджень, але ж було очевидно, що гроші не безмежні.
Через півроку після його смерті в неї зявилася «геніальна ідея»: продати нашу трикімнатну квартиру й купити дві менші одну для неї, одну для мене. А мою здавати в оренду, щоб вона жила на доходи.
У її світі це було ідеально. В реальності чиста фантазія. Від продажу не вистачило б навіть на одну нову квартиру. Та навіть якби й вистачило чому я маю жертвувати своїм майбутнім заради того, щоб вона й далі нічого не робила?
Ми з дружиною вже виплачуємо іпотеку. У нас немає можливості утримувати ще когось. Тому я сказав їй прямо: «Мамо, ти доросла людина. Час знайти роботу.»
Вона бурчала, але врешті-решт влаштувалася в місцевий магазин. І тут почався справжній фарс.
Кожен дзвінок це скарги: «Я виснажена! У мене ноги болять! Я більше не можу!»
Щотижня вона ридала в телефон, благала мене про допомогу, казала, що не витримує.
А минулої зими вона таки справді впала послизнулася на льоду й зламала ногу. Два місяці в гіпсі, без можливості ходити. І, звичайно, її звільнили. Хто ж мав за неї заплачувати?
Ми.
Ми оплачували їй оренду, продукти, ліки. Що ще можна було зробити?
Але коли вона одужала, раптом виявилося, що в неї купа інших хвороб.
Гіпертонія. Мігрені. Болі в спині. Запаморочення. Яку б хворобу ви не назвали вона її «мала», принаймні так стверджувала.
Лікарі робили аналізи нічого серйозного. Але вона так гарно грала, що ми й далі давали їй гроші, відчуваючи провину.
Аж поки я не сказав «годі».
Цього місяця терпець урвався. Я заплатив за її рахунки, дав їй 30 тисяч гривень і сказав: «Це востаннє. Тепер ти сама про себе дбай.»
Вона заридала, назвала мене невдячною дитиною, звинуватила в тому, що я кидаю її.
Але знаєте що? Мені байдуже. Вона абсолютно здорова. Якщо не хоче працювати нехай швидше знаходить багатого чоловіка, який її утримуватиме. У 55 років вона ще досить гарна для цього.
Тож скажіть я занадто жорстокий? Чи нарешті прийняв правильне рішення?