**Щоденник**
Сіра кішка сиділа біля дверей ветеринарної клініки. Вона плакала, а біля її лап лежав маленький кошеня
Я спокійно йшла вулицею, ведучи на повідку собачку. Був ясний осінній день: повітря дзвеніло чистотою, жовте й багряне листя кружляло у вирі, ніби танцювало під мелодію невидимого оркестру. Настрій був легким і світлим. Але раптом
Раптом щось привернуло мою увагу те, що неможна було проігнорувати: біля входу в клініку сиділа сіра кішка. Вона жалібно нявкала, а біля неї лежало крихітне кошеня. Час від часу вона підстрибувала і бігла до перехожих, немов благаючи про допомогу. Вона кричала, просила, вимагала, але люди лише прискорювали крок.
Усі поспішали по своїх справах, не помічаючи або вдаючи, що не бачать крихітну істоту на асфальті. Як часто буває: пройти повз чийсь біль набагато простіше. Але я зупинилася.
Я нахилилася й обережно підняла малятко. Кошеня було настільки худим, що ребра проступали під шкірою. Воно ледь дихало. У моїй голові блиснула думка: «Що робити? Куди бігти?» Тоді кішка наблизилася й, дивлячись мені прямо в очі, тихо, але наполегливо нявкнула: «Допоможи врятуй»
На дверях висів листок:
«28-го прийому немає. Вихідний.»
Я збентежилася. Таксі? Гроші? Куди йти? Але, піддавшись інстинкту, штовхнула двері. І раптом диво: вони відчинилися.
У глибині коридору стояв високий, сивий чоловік у потертому білому халаті.
Будь ласка! промовила я. Допоможіть! У мене нема грошей, але потім поверну. Бо ж воно загине і простягнула худе тіло.
Лікар обережно взяв кошеня й поспішив до операційної. Я й кішка залишилися в коридорі, тремтячи від хвилювання. За кілька хвилин я помітила, що під халатом чоловіка, між лопатками, виступали дивні горбики. «Господи, бідний, горбатий», промайнуло в мене.
Ви так думаєте? раптом обернувся він до мене й уважно подивився. Потім знову взявся за кошеня.
Минуло кілька годин. Кошеня почало дихати рівніше.
Ну от, сказав лікар. Воно виживе. Але йому потрібний догляд, ліки, тепло. На вулицю його не можна він подивився на мене. І кішка теж устромила у мене пронизливий погляд.
Та що ви говорите! обурилася я. Звичайно, я заберу їх додому. І маму теж. Ми з Мішкою, кивнула я на спокійного пса поруч, візьмемо їх у нашу родину.
Лікар усміхнувся:
Тоді я віддам усе необхідне. Гроші не потрібні. Вважайте, що вони вже сплачені.
Я здивувалася слову «панночка» адже ті роки, коли мене так називали, давно минули. Але роздумувати було ніколи. Я забрала ліки, кошеня й рушила додому у супроводі вірного пса й кішки.
Минув місяць. Я набралася сміливості й вирішила подзвонити в клініку, щоб подякувати лікарю.
Так, алло, доктор Сірко, відповів у трубці молодий, жвавий голос.
Я розповіла історію врятованого кошеняти й подякувала за допомогу. Але лікар явно був збентежений. Після хвиллини пошуків у компютері він сказав:
Вибачте, але я не памятаю вас. До того ж 28-го у мене був вихідний. Ми з родиною відпочивали за містом. Можливо, ви помилилися, але це неважливо. Головне, що кошеня живо й знайшло дім.
Я з нерозумінням опустилася на стілець. У цю мить врятована сіра кішечка, яка вже видужала й стала улюбленицею родини, стрибнула мені на коліна. А на підлозі поруч сиділа мати й уважно спостерігала.
І тоді у кімнаті зявився Він. Старий халат більше не ховав білих крил. Янгол усміхнувся.
Адже це ти сама врятувала її, сказав він. Я лише трохи допоміг.
Кішка подивилася на Янгола й тихо замуркотіла.
Я зазвичай не допомагаю людям, ніби виправдовувався він. Але ви, кішки, такі наполегливі Гаразд, порушу правило ще раз. Останній.
Він підморгнув кішці й розтанув у повітрі. У ту ж мить дзвінко задзвонив дзвінок.
У дверях стояв незграбний чоловік у старому комбінезоні, з ящиком інструментів.
Вас кликали? Я слюсар Капає кран?
Ні, я не кликала, усміхнулася я. Але якщо вже тут, полагодьте й ванну. Я заплачу.
Знову все переплутав бурмотів він і, зніяковіло увійшовши, почав викладати інструменти.
Я мовчки принесла товсту подушку й підклала під його коліна.
Дякую, тихо промовив слюсар і раптом посміхнувся. Його втомлене, неголене обличчя несподівано змінилося: у ньому спалахнуло щось зворушливе, майже дитяча беззахисність. Я відчула, як щось болюче вкололо серце. Раптом мені стало шкода цього, мабуть, самотнього й загубленого чоловіка.
Може може, приготую вам борщу? Є ще котлети з гречаною крупою