Рік тому родина Коваленків купила заміський будиночок. Після пятдесяти років Петро відчув сильне бажання мати власний куточок за містом. Його дитинство в селі нагадувало про батьківський дім та городництво.
Хатина була невеликою, але доглянутою. Петро перефарбував деревяний будинок, поправив паркан і замінив калітку.
Землі вистачало на картоплю та овочі, але сад залишав бажати кращого: мало дерев, лише невеликі малинники.
Не хвилюйся, любов, з часом облаштуємо все, сказав Петро, взявшись до роботи.
Ганна жваво ходила між грядками, схвалюючи чоловікові плани.
З одного боку сусіди були привітні, хоч і рідко навідувались, доглядали свою ділянку. Але з іншого боку повний запустіння. Паркан похилився, усе поросло буряном.
Цей бурян став справжнім лихом для Коваленків усієї того літа.
Петре, це ж неможливо! Бурян лізе в наш город, ніби хоче все захопити.
Петро хапав мотику і рішуче винищував бурян. Але він був невичерпний і повертався знову.
Ганно, глянь, у сусідів груші вдались цього року, казав Петро, дивлячись на занедбаний сад.
А ця абрикоса просто чудова, додала Ганна, показуючи на дерево, яке обіцяло багатий урожай. Деякі гілки навіть сягали до їхнього городу.
Хотів би я побачити цих господарів хоча б раз, зітхнув Петро. Може, приїдуть хоча б зібрати.
Навесні Петро не втримався і полив сусідські дерева зі шланга йому було б шкода, якби вони загинули від спеки.
Але тепер цей невгамовний бурян не давав спокою.
Могли б хоча б раз скосити траву за літо, нарікала Ганна.
Наступного разу, приїхавши, Коваленки здивувались урожаю абрикосів. Для цієї місцевості це не було дивом, багато хто їх вирощував, але на занедбаній ділянці
Ні, я скосю їхню траву, заявив Петро, не можу дивитись, як цей куток гине під буряном.
Дивись, Петре, сказала Ганна, показуючи на гілки, обвішані абрикосами, які сягали до їхнього городу.
Петро приніс драбинку. Зберемо хоча б це, поки не згнили. Ніхто ж не зявляється.
Це ж чуже, обережно сказала Ганна.
Все одно пропадатиме, і він почав зривати найстигліші плоди.
Тоді підемо збирати малину для онуків, запропонувала Ганна. Ти ж скосив траву, це чесна плата за роботу.
Схоже, можна зібрати все. Ніхто не доглядає цю землю, вона притулилась до нашої, ніби сирота.
(Натхненно художником Іваном Петренком)
На роботі під час перерви Петро приєднався до розмови колег. Водії-далекобійники ділились життєвими історіями.
У мене хтось лізе в город, щойно я відвернусь. Вже двічі трясли мої дерева, скаржився Микола Гончар, який скоро виходив на пенсію.
Почувши це, Петро відчув, як його чоло вкрилось потом. Він згадав, як нещодавно з дружиною збирав абрикоси, а груші теж обіцяли гарний урожай.
Де твій заміський будинок? осмілився запитати Петро, боячись відповіді.
Там, у садівничому товаристві біля Житомира.
А, зітхнув Петро. У нас трохи вище.
У вас завжди все скоріше дозріває, визнав Микола. У нас пізніше, але все одно приходять і крадуть, навіть картоплю викопали, хоча вже й пастку ставити хочеться.
Пастка це проблеми, сказав один із чоловіків. Потрапиш до вязниці.
А красти можна? обурився Микола.
Повернувшись додому, Петро відчув провину за те, як вони збирали сусідські абрикоси. Навіть якщо це не був город його колеги, сумніви гризли його.
У дитинстві було інакше. Бувало, бігав по чужих городах, але жарівся, і то рідко.
А тут сусіди, чиї плоди вони зібрали. І ще й груші спокушали.
Звісно, Петро висадив молоді дерева, які колись виростуть. Але ці абрикоси шкода було дивитись, як вони гинуть.
Ніхто не приїде, намагалась заспокоїти Ганна. Якщо за рік не зявились, то вже й не прийдуть.
Але я почуваюсь як злодій, мучився Петро.
Хочеш, викину абрикоси? запитала дружина. Власне, я вже половину віддала дітям, додала вона, виправдовуючись.
Лиши, тепер пізно.
Так Коваленки провели літо, доглядаючи сусідню ділянку, викорчовуючи бурян. Вони спостерігали за грушами, сподіваючись побачити господарів.
Але коли плоди врешті впали, Ганна зібрала кілька у фартух.
Восени, навівши порядок у себе, вони кинули останній погляд на сусідню землю. Навіть паркан виглядав сумним, ніби благав підняти похилі дошки.
Біля воріт валялись уламки сліди тимчасової споруди, зотлілі дошки, уламки скла, шматки тканини але навіть серед цього безладдя пробивались пізні квіти.
__________
Тієї зими, згадуючи літні дні, Петро відчував солодку ностальгію за заміським