Нещодавно до мене завітав друг на каву. Сидимо, балакаємо про життя. В якийсь момент я кажу: “Зараз піду, помию посуд, одразу повернусь”.
Він подивився на мене так, ніби я зібрався летіти на Марс. З сумішшю здивування та захвату він відповів: “Ого, як добре, що ти дружині допомагаєш. Я так не роблю бо якщо й помию чашку, моя жінка навіть ‘дякую’ не скаже. Ось наприклад, минулого тижня витер підлогу ні слова подяки”.
Я знову сів за стіл і пояснив, що це не “допомога”. Моїй дружині не потрібен помічник їй потрібен партнер. Я партнер у домашніх справах, а не “добрий самарянин”, який час від часу щось підмести.
Я не “допомагаю” дружині прибирати, бо це мій дім теж, і тут теж моє сміття.
Я не “допомагаю” їй готувати, бо я теж хочу їсти, а значить і каструлі мішати.
Я не “допомагаю” мити посуд, бо з цих тарілок їм я теж.
Я не “допомагаю” з дітьми, бо це мої діти, і моя робота бути їхнім татом.
Я не “допомагаю” прати чи складати білизну, бо це й мої футболки, і моїх дітлахів шкарпетки.
Я не “допомагаю” вдома. Я тут живу. Це мій простір так само.
А щодо подяки… Я запитав у друга: “А ти коли востаннє дякував дружині за те, що вона щодня: прибирає, готує, перебирає білизну, годує, купає дітей, складає іграшки, виносить сміття? І сказав просто ‘Дякую’? А ще краще ‘Ти неймовірна! Я без тебе пропав би!'”
Тепер трохи ніяково? Мовчиш, задумався? Але ж коли ти раз на рік протреш пил, то чекаєш овацій… А чому, власне? Замислювався, друже?
Може, тому, що наша “чаклунська” культура вчить, що це “її робота”?
Чи ти думаєш, що це все з’являється само по магії, без зусиль?
Тоді хвали її так, як хочеш, щоб хвалили тебе. Протягни руку. Будь справжнім партнером, а не гостем, який тільки їсть, спить і час від часно “виконує чоловічий обовязок”. Почувайся вдома. Це твій дім теж.
Справжні зміни в суспільстві починаються з хати. Вчимо наших синів і дочок, що значить бути рівним. Не “допомагати”, а жити разом.