Моя матір вдає, що хвора, щоб не працювати, і живе за наш рахунок.
Вона ніколи не мала найменшого бажання працювати. Поки батько був живий, вона про це й не думала він усе вирішував, заробляв гроші, а вона сиділа вдома, насолоджуючись роллю господині. Але тепер, після його смерті, вона певна, що це я та моя дружина маємо її утримувати. І ми з цим не згодні.
Вона вийшла заміж дуже молодою у всього 19 років. Батько, на шість років старший, вже закінчив навчання, мав стабільну роботу й заробляв достатньо, щоб забезпечити сімю без турбот.
Вона любила розповідати їхню історію кохання, наче казку любов з першого погляду, той момент, коли все змінилось, коли вона зрозуміла, що саме він її людина.
Я вірив у це аж до пятнадцяти років. Потім зрозумів правду: мати ніколи не хотіла ні вчитися, ні будувати карєру. Шлюб був для неї ідеальним рішенням квиток у легке життя без турбот.
Незабаром вона завагітніла, народила мене й вирішила, що буде доглядати за мною сама ніяких садочків, нянь чи допомоги зі сторони. Батько, захисний і гордий, що може їй це забезпечити, погодився без питань.
Я ніколи не був у дитячому садку, але був спокійною дитиною. Вона саджала мене в пісочницю, і я грав сам. Давала іграшки і я годинами їй не заважав.
Вона ніколи не намагалася нічого вивчити, нічого освоїти. Жодного диплому, жодних навичок, жодного дня роботи поза домом. «Професійна домогосподарка» як сама казала з гордістю.
Я ніколи не судив її за це. Якщо батько не заперечував, то й мені не до того.
Але коли він помер, її світ розвалився. Вона не стала організовувати похорон, займатися паперами просто лежала у ліжку, дивилася в стелю й повторювала: «Як я житиму? Як виживу?»
Спочатку я думав це справжня скорбота. Але згодом зрозумів: її зламала не втрата чоловіка, а втрата фінансового комфорту.
Батько залишив їй трохи грошей, але ж вони не вічні.
Через півроку після його смерті в неї зявилась «геніальна» ідея: продати нашу трикімнатну квартиру й купити дві менші одну для неї, другу для нас. Але мою мали здавати, щоб вона жила на орендні доходи.
У її голові це було ідеально. Насправді ілюзія. Грошей від продажу не вистачило б навіть на одну. А навіть якби чому я маю жертвувати своїм майбутнім, щоб вона й далі нічого не робила?
Ми з дружиною вже виплачуємо іпотеку. Ми не можемо утримувати ще когось. Тож я сказав прямо: «Мамо, ти доросла людина. Час працювати.»
Вона скаржилася, але, стиснувши зуби, знайшла роботу в місцевому магазині. І почався жах.
Кожен дзвінок скарги: «Я виснажена! Ноги болять! Я не витримаю!»
Кожного тижня сльози, благання допомогти, слова, що вона більше не може.
А минулої зими вона справді впала послизнулася на льоду й зламала ногу. Два місяці в гіпсі, без можливості ходити. І, звісно, її звільнили. І хто мав її утримувати?
Ми.
Ми платили за її оренду, продукти, ліки. Що ще можна було зробити?
Але коли вона одужала, раптом виявились інші хвороби.
Гіпертонія. Мігрені. Болі в спині. Запаморочення. Що завгодно у неї було, чи принаймні вона так стверджувала.
Лікарі робили аналізи. Нічого серйозного. Але вона так гарно грала, що ми й далі давали їй гроші, почуваючись винними.
Аж поки я не сказав «досить».
Цього місяця моє терпіння лусло. Я заплатив її рахунки, дав 30 тисяч гривень і сказав: «Востаннє. Далі сама.»
Вона розридалася, назвала мене негідним сином, звинуватила у зраді.
Але знаєте що? Мені байдуже. Вона абсолютно здорова. Якщо не хоче працювати нехай шукає багатого чоловіка. У 55 вона ще досить гарна для цього.
Тож скажіть я занадто жорстокий? Чи нарешті зробив правильний вибір?