Мамо Катю, тихо промовив Віктор, коли вони залишилися самі на кухні. Давно хотів вам сказати одне.
Катерина подивилася на нього. Вона не звикла, щоб зять бажав розмовляти з нею наодинці про щось особисте.
Що таке, Вікторе? обережно запитала вона, витираючи склянки.
Віктор на мить замовк, потім повільно продовжив:
Я бачу, ви завжди живете для інших. Для Оленки, для Софійки а про себе зовсім забуваєте. Ви ще молода жінка, пятдесят один рік а ходите, наче життя вже скінчилося. Так не годиться.
Катерина гірко посміхнулася:
Та годі вам, Вікторе. Хіба не так? Чоловік пішов до молодшої, роботу втратила. Все, що в мене залишилося, бути бабусею.
Віктор рішуче похитав головою:
Я бачу інакше. Ви сильна, розумна, гарна жінка. І хочу, щоб ви знали: ви зовсім не самотня.
Катерині стиснулося серце. У чоловічих очах була така теплота, що їй стало моторошно.
Вікторе збентежено прошепотіла вона. До чого ви це?
Він наблизився, але зупинився, ніби стримуючи себе.
Не треба нічого відповідати. Просто запамятайте: є людина, яка вас справді цінує.
Катерина замовкла. Його слова лунали в ній цілу ніч.
У наступні тижні все йшло своїм чергою: садочок Софійки, аптека, прибирання. Але слова Віктора не давали їй спокою. Хоч більше він нічого такого не говорив, Катерина не раз ловила себе на тому, що шукає його погляду.
Одного дня, коли вона вела онуку додому, несподівано зустріла Степана. Колишній чоловік йшов під руку з Ольгою. Степан виглядав втомленим, постарілим.
Здоров, сухо кивнув він. Як справи?
Нормально, спокійно відповіла Катерина. Не скаржусь.
Ольга оглянула її з ніг до голови, потім зневажливо кинула:
Все така ж проста.
Катерина тільки посміхнулася. Вперше вона відчула, що не потребує ніяких доказів. Вона знала її сила не в одязі чи макіяжі.
Незабаром їй подзвонила подруга з університету і запропонувала нову роботу: викладати в технічному коледжі. Катерина довго думала, але згодом погодилася.
Ця робота повернула їй радість життя. Вона знову готувала лекції, перевіряла роботи, керувала молоддю. Студенти слухали її з повагою, і Катерина почувалася майже молодою.
Одного вечора, коли вона йшла додому, Віктор чекав біля будинку, у руках невеликий букет польових квітів.
Це вам, несміливо простягнув він. Просто так.
У Катерини сильно забилося серце.
Вікторе, ви ж самі розумієте, що це неправильно, прошепотіла вона.
Неправильно відмовлятися від власного серця, відповів він серйозно. Ви заслуговуєте на щастя.
Катерина стиснула квіти, ледве вимовила: «Дякую», і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі сон не йшов до неї. Вона знала, що не має права відбирати у дочки те, що належить їй. Але водночас уперше за довгі роки почувала: її серце ще живе. Вона ще здатна кохати.
Вранці вона ухвалила рішення. Скликала Олену й Віктора до столу.
Любі мої, почала вона повільно. Я вдячна вам всім, але відтепер буде інакше. Я теж живу. Не хочу бути лише бабусею, яка бере на себе все. У мене нова робота, я роблю ремонт у квартирі, і вирішила: поїду. Хочу побачити море, про яке завжди мріяла.
Олена видивилася на неї:
Мамо ти ніколи про це не казала.
Тепер настав час, рішуче відповіла Катерина. Не бійтеся, я завжди буду поруч, але житиму не лише для інших.
Віктор мовчав, але його погляд говорив сам за себе у ньому були повага й тепло.
Через кілька місяців Катерина змінилася. Купила новий одяг, записалася на курси англійської й знову взялася за давнє захоплення почала малювати.
Коли на її наступний день народження зібралася родина, за столом сиділа вже не зламана, самотня жінка, а сяюча, яка повірила в себе.
Будь щаслива, мамо! сказала Олена, наливаючи шампанське. Випиваємо за жінку, яка нарешті навчилася любити саму себе.
Випили, сміх наповнив кімнату. А Катерина, усміхаючись, подумала: «Так. Тепер моє життя починається по-справжньому».