Я думав, що мій шлюб ідеальний, поки подруга не поставила мені одне питання.
Одружився я дуже молодим з великого кохання. Ми зустрічалися чотири роки перед тим, як стати чоловіком і дружиною. Пройшли через багато разом.
Живемо під одним дахом вже понад шість років. Я цілком довіряю дружині, як і собі. Вона дуже ніжна, турботлива, завжди підтримує. Допомагає з домашніми справами, хоча й не найсміливіша, не найсильніша. Не скажу, що вона неймовірно гарна, але в ній є щось особливе безмежна доброта, віра в людей, яка дає мені силу переживати навіть найважчі часи.
Та є й інше. Вона вагається перед будь-яким рішенням, боїться змін, не хоче виходити зі звичної зони комфорту. Дуже соромязлива. Минуло шість років, але наш спільний шлях ніби застиг на місці.
Вона не дбає про себе, про своє здоровя. Мені двадцять шість, я люблю життя, маю гарну роботу, купив власне авто, виплачую іпотеку за нашу оселю. А нещодавно подруга раптом запитала: «Навіщо тобі вона?».
І ось тепер я сиджу й думаю: а справді навіщо?
Можливо, щастя не в досягненнях, а в тих, хто робить твоє життя теплішим. Навіть якщо вони не ідеальні.