Я думала, що мій шлюб ідеальний, поки подруга не поставила мені того питання.
Я вийшла заміж дуже молодою з великого кохання. Ми зустрічалися чотири роки, перш ніж стали чоловіком і дружиною. Разом ми пережили багато.
Ми живемо разом уже понад шість років. Я повністю довіряю чоловікові, як і собі. Він дуже ніжний, турботливий і уважний. Завжди допомагає мені з домашніми справами. Він не найсміливіший чи найсильніший чоловік. Його важко назвати гарним, але в ньому є щось особливе безмежна доброта та віра в людей, яка дає мені силу переживати навіть найважчі часи.
Але він нерішучий і зовсім не вміє приймати рішення. Він боїться виходити зі зони комфорту і йти вперед. До того ж, він дуже соромязливий. За шість років нашого спільного життя він не змінився анітрохи.
Він не дбає про себе, про своє здоровя. Будь-які зміни у житті лякають його. Мій чоловік старший за мене майже на десять років. Мені двадцять шість, і я люблю життя. У мене чудова робота, я купила власне авто, і ми виплачуємо іпотеку за наш будинок у Києві. А нещодавно подруга запитала мене: «Навіщо він тобі взагалі потрібен?».
Це був кінець мого щастя, і тепер я сиджу й думаю: «А справді навіщо?».
Іноді ми так звикаємо до людей, що забуваємо кохання потребує не лише тепла, але й росту. Бо якщо один стоїть на місці, рано чи пізно другий почне йти далі сам.