Все було звичайно у вихованні трійнят поки одна дитина не почала говорити незрозумілі речі.
Ми виховували їх однаково, але одного дня хлопчик почав розповідати те, що семирічна дитина не повинна знати.
З самого початку люди жартували, що ми ніколи не відрізнимо їх. Тому ми подарували їм краватки-метелики: синю, червону та бірюзову. Три однакові хлопчики з однаковими слідами від падіння, власною таємною мовою й дивовижною здатністю доповнювати думки один одного. Це було ніби виховувати одну душу, розділену на три тіла.
Але потім Ілля той, у бірюзовій краватці почав прокидатися в сльозах. Не від кошмарів. Від того, що він називав спогадами.
«Ви памятаєте старий будинок із червоними дверима?» запитав він одного ранку.
Ми не памятали. Наш будинок ніколи не мав червоних дверей.
«Чому ми більше не бачимо пані Лисенко? Вона завжди давала мені мятні цукерки.»
Ми не знали нікого з таким імям.
А потім настала ніч, коли він прошепотів: «Я сумую за татовим зеленим “Запорожець” тим із вмятиною на капоті.»
У нас ніколи не було «Запорожця».
Спочатку ми сміялися, думаючи, що це дитяча уява. Але тон Іллі не був жартівливим. Він говорив із спокійною впевненістю, наче згадував власне минуле.
Незабаром він почав малювати. Сторінка за сторінкою те саме місце: будинок із червоними дверима, тюльпани в саду й плющ, що обвивав димар. Брати вважали це «крутим». Ілля ж лише виглядав сумним, ніби щось важливе втратив.
Одного разу, коли я рився у коробках у гаражі, він запитав про свою стару бейсбольну рукавицю.
«Ти не граєш у бейсбол, сину», відповів я.
«Грав», тихо промовив він. «До падіння.» Він торкнувся потилиці.
Тоді ми пішли до лікаря. Педіатр направив нас до психолога. Докторка Коваль уважно вислухала й сказала, що спогади Іллі не звичайна гра уяви. «Дехто називає це спогадами з минулих життів», пояснила вона. «Суперечливо, так, але для дитини вони реальні.»
Я не хотів вірити. Але потім дослідниця, докторка Сірко, під час відеодзвінка запитала Іллю:
«Як тебе звали раніше?»
«Даня», відповів він. «Даня Шевченко чи Шевчук? Жив у Харкові. У будинку з червоними дверима.»
Він розповів, як впав зі сходів, коли збирав прапор. Травма голови. Біль. Темрява.
За кілька днів докторка Сірко подзвонила. Вона знайшла документ: Данило Шевченко, Харків. Помер у 1987 році у віці семи років. Перелом черепа через падіння зі сходів.
Фото, яке вона надіслала, ледь не зупинило моє серце. Хлопчик був схожий на Іллю. Та садна чуприна. Ті самі очі.
Після цього Ілля виглядав спокійнішим, ніби закривав новий розділ. Малювання припинилися. Дивні спогади зникли. Він знову грав із братами, сміючись, як колись.
Але потім прийшов лист. Без зворотної адреси. Всередині фото будинку з червоними дверима, саду з тюльпанами, димаря, обвитого плющем. Підпис тремтячим почерком: «Думала, вам сподобається. П. Лисенко»
Ми нікому не розповідали про пані Лисенко. Окрім Іллі. І докторки Сірко, яка після цього зникла безвісти.
Роки потому, коли Ілл