**Щоденник**
“Чи вже другий?” шепотіли сусіди, побачивши в удови Наталки чоловіка на подвірї.
У селі, де кожен знає, хто кому кум, хто скільки горілки випиває на весіллях, а хто з ким у полі картоплю копав, нічого не сховаєш. Тому, коли Наталка привела до хати нового чоловіка, усі думково кривили губи: “Одружилась знову”. Та вголос мовчали бо жінка була працьовита, чесна, і сама тягнула двох дітей.
Степан зявився в їхньому житті на початку зими. Тихіший за вітер у полі, з руками, що вміли і сокиру тримати, і плуг направляти. На дітей дивився не як на чужих, а так, ніби давно знав їхні імена. Оленці було вісім, а Тарасові одинадцять, і свого батька вони ледве памятали той пішов, коли вони ще дивилися на світ з-за маминої спідниці.
Перші дні Оленка придивлялася до вітчима з-під брови.
Мамо, а він надовго? спитала якось.
Як Бог дасть, дитинко. Він хороша людина, відповіла Наталка і тихо додала: А я втомилась сама.
Та ми ж тобі допомагали! скрикнув Тарас.
Допомагали. Але ви малі. А мені хочеться не тільки працювати, а й жити.
Степан не ліз із порадами. Давав їм час. Щоранку колов дрова, лагодив паркан, а одного вечора приніс курчат у кошику.
Господарство треба, сказав. І вам свіжих яєць буде.
А тобі нащо це? Оленка насупилася, але курчата їй сподобалися.
Бо я тепер ваш. І хоча не рідний, але якщо жити разом значить, і працювати разом.
А мій тато теж мав курей?
Степан замовк на мить, потім відповів:
Твій тато був добрим чоловіком. Ми з ним у цеху працювали. Він багато про тебе розповідав. Ти схожа на нього.
Оленка сіла на призьбі і дивилася, як той годує птахів. І вперше подумала: “Він не хоче замінити тата. Він просто тут”.
Взимку Степан почав вчити Тараса тесати дерево.
Ось долото. Не як у телефоні клацати тут руки мусять знати міру.
Я не сиджу в телефоні! буркнув хлопець.
Та я не докоряю. Просто чоловік мусить уміти працювати. І головою теж.
А ти чого ніколи не кричиш?
Степан усміхнувся.
Бо знаю крик не допоможе. Краще раз показати, ніж сто разів злитися.
Навесні у селі була толока чистили криницю. Тарас і Оленка не хотіли йти.
Хай інші йдуть! буркнув хлопець.
А ми хто, старі? засміявся Степан. Ідіть. Бо якщо завжди чекати, що хтось зробить за вас, то й житимете так само.
На толоці діти вперше почули, як сусіди запитують Степана: “Це твої хлопець і дівчинка?” А він спокійно відповів: “Мої. Вже свої”.
Оленка тоді штовхнула брата:
Ти чув?
Чув.
І як?
Ну… приємно.
Одного разу Тарас прийшов зі школи злісний. Коли мати розпитала, що сталося, виявилося посварився з хлопцями.
За що? спитала Наталка, ледве стримуючи сльози.
Бо я сказав, що Степан для мене як батько. А вони сміялися: “Ти приймак, тебе чужий виховує”. Я відповів, що краще чужий, але поряд, ніж рідний, якого нема.
Степан мовчав. Підійшов до Тараса, сів навпроти.
Я не вимагаю, щоб ти називав мене татом. Але знай, сину: я не піду. Хоч що б там інші не говорили.
Я знаю. Просто… дивно казати “тату”, коли не звик.
І не треба. Слово “тато” як борщ: його не їдять набігу. Його треба відчути.
Минуло два роки. Тарас закінчував школу. У селі казали, що йде до коледжу на тракториста. Одного вечора сиділи на лавці, слухали цвіркунів.
Степане… раптом промовив хлопець. У мене виступ буде. Про людину, яка мене надихає. Я хочу розказати про тебе. Дозволиш?
Степан ковтнув слину й кивнув.
Тільки без прикрас, прошепотів.
Коли від серця не треба прикрашати.
На випускному Тарас говорив про “чоловіка, який не був з ним з дитинства, але став справжнім батьком”. Наталка плакала. А серед жінок хтось промовив:
От і скажи тепер, що вітчим чужий. Як душа близька то й рідний.
На пятдесятий день народження Оленка подарувала Степану вишиванку і листа:
“Тату, дякую за дрова, за курчат, за терпіння, і за те, що навчив нас не чекати добра, а робити його самім.
Ти наш тато не тому, що так вийшло. А тому, що так захотів. І тому ми тебе любимо ще більше”.
Степан довго тримав той лист. Мовчав.
Потім сказав Наталці:
Ось і виросли. Не чужі.
Вона усміхнулася:
Бо ти їх ніколи чужими не вважав.
Щоб стати батьком, не обовязково бути ним за кровю. Інколи важливіше щоденна турбота, терпіння і вміння бути поряд. Бо родина це не те, що дано, а те, що ми самі творимо.