Без дому, без надії: відчайдушні пошуки прихистку.
Надія не мала куди йти. Буквально, нікуди «Можна переночувати на вокзалі. А далі що?» Раптом у неї спала рятівна думка: «Хатинка в селі! Як я могла забути? Хоча назвати це дачкою це вже перебір! Це більше схоже на розвалений сарай. Та все одно, це краще, ніж ночувати на вокзалі», подумала Надія.
Сівши на приміську електричку, вона притулилася до холодного вікна і заплющила очі. Хвиля важких спогадів про останні події накрила її. Два роки тому вона втратила батьків, залишившись сама, без підтримки. Навчання в університеті стало недосяжним, і Надії довелося піти зі школи, щоб працювати на ринку.
Але доля посміхнулася їй незабаром вона зустріла кохання. Тарас виявився доброю і порядковою людиною. Через два місяці вони скромно одружилися.
Здавалося, життя налагоджувалося Та доля підготувала Надії нове випробування. Тарас запропонував продати батьківську квартиру в центрі Києва, щоб відкрити власну справу.
Він так гарно розписав перспективи, що Надія не сумнівалася ні секунди. «Коли стабілізуємося, можна подумати про дитину. Як же я хочу стати мамою!» мріяла вона, ще не знаючи, що її чекає.
Але бізнес Тараса провалився. Постійні сварки через витрачені гроші швидко зруйнували їхні стосунки. Незабаром він привів у дім іншу жінку і вказав Надії на двері.
Спочатку вона хотіла йти до поліції, але зрозуміла звинувачувати чоловіка ні в чому не вийде. Адже сама вона підписала документи на продаж квартири і віддала всі гроші Тарасу
***
Вийшовши на станції, Надія пішки йшла уздовж пустого перону. Був початок весни, сезон на дачах ще не розпочався. За три роки ділянка заросла буряном, а хатинка стояла в жалюгідному стані. «Нічого, приберу, і все буде як раніше», думала вона, хоч і розуміла, що ніколи вже не буде «як раніше».
Ключ легко знайшовся під ґанком, але деревяні двері перекосило, і вони не піддавалися. Надія намагалася їх відчинити, але марно. Зрозумівши, що сама не впорається, вона сіла на сходинки й заплакала.
Раптом вона помітила дим і почула шум на сусідній ділянці. Радіючи, що хоч хтось є поруч, Надія побігла туди.
Тітонько Маріє! Ви вдома? покликала вона.
Але замість сусідки побачила неохайного діда, який розводив багаття і грів воду у брудній консервній банці.
Хто ви? Де тітка Марія? злякано спитала Надія, відступаючи.
Не бійтеся мене. І, будь ласка, не кличте міліцію. Я нічого поганого не роблю. Не залазю в будинок, живу тут, у дворі
На її подив, дід говорив приємним, освіченим голосом таким, яким говорять інтелігентні люди.
Ви бездомний? несміливо запитала Надія.
Так. Ви праві, відповів чоловік, опускаючи очі. Ви тут мешкаєте? Не хвилюйтеся, я вас не турбуватиму.
Як вас звати?
Микола.
А прізвище? допитала Надія.
Прізвище? здивувався дід. Шевченко.
Надія уважно оглянула Миколу Шевченка. Одяг, хоч і старий, був чистим, а сам він виглядав доглянутим.
Не знаю, до кого звернутися по допомогу зітхнула дівчина.
Що трапилося? спитав чоловік.
Двері заклинило. Не можу відчинити.
Якщо не заперечуєте, можу поглянути, запропонував він.
Буду дуже вдячна! скрикнула Надія.
Поки Микола возився з дверима, вона сіла на лавку й задумалася: «Хто я така, щоб його зневажати? Адже я теж бездомна Ми в однаковій ситуації».
Надю, заходь, оглядай роботу! Микола Шевченко посміхнувся і відчинив двері. Почекай, ти плануєш тут ночувати?
Ну а куди ж ще? здивувалася вона.
А опалення є?
Мабуть, пічка Надія занервувала, бо не вміла нею користуватися.
Зрозумів. А дрова є?
Не знаю, пригнічено відповіла вона.
Гаразд. Заходь у хату, я зараз дещо принесу, рішуче сказав Микола і пішов.
Надія близько години прибирала. У хаті було холодно, сиро й непривітно. Вона була в розпачі, не знаючи, як тут жити. Незабаром Микола повернувся з дровами. Як не дивно, Надія відчула полегшення хоч хтось був поряд.
Він прочистив піч і розпалив її. За годину в хаті стало тепло.
Ось і все! Пічка розтоплена, підкидай дрова по трохи, а вночі гаси. Не хвилюйся, до ранку тепла вистачить, пояснив Микола.
А ви куди підете? До сусідів? запитала Надія.
Так. Не осудь, переночую в їхньому дворі. Не хочу йти в місто Не хочу знову переживати минуле.
Миколо Шевченку, почекайте. Давайте повечеряємо, попємо гарячого чаю, а потім підете, рішуче запропонувала Надія.
Дід не заперечив. Мовчки зняв пальто й сів біля печі.
Вибачте, що лізу не в свою справу почала Надія.