**Щоденниковий запис**
Я залишилася сиротою у шість років, коли моя мати народжувала молодшого брата. Добре памятаю той день: ми вже були двома дівчатками, а мама чекала третю. Памятаю її крики, сусідок, що зібралися, плакали А потім голос затих.
Чому не викликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? То було далеко від села? Дороги розмило? Не знаю. Але причина, звісно, була. Мати померла, залишивши нас із новонародженою Олею.
Батько, збитий з пантелику, не мав родини тут, на Волині усі були на Поділлі. Ніхто не допомагав йому доглядати за нами. Сусідки порадили одружитися швидше. Не минуло й тижня після похорону, а він уже був заручений.
Йому радили взяти за дружину вчительку казали, добра жінка. Він і пішов. Запросив її заміж, і вона погодилась. Можливо, він їй сподобався? Молодий, високий, стрункий, з темними, немов циганськими, очима. Такого важко не помітити.
Тієї ночі батько привів наречену познайомитись.
Ось вам нова мама!
У мені закипіло щось важке, гірке моє дитяче серце не хотіло це прийняти. У хаті ще пахло мамою. Ми носили сукні, які вона пошила й випрала власними руками, а він уже приводить нову матір. Зараз я розумію його, але тоді ненавиділа обоє. Не знаю, що ця жінка наговорила про нас, але увійшла під ручку з батьком.
Обоє були трохи пяні, і вона сказала:
Називайте мене мамою, тоді залишусь.
Я шепнула молодшій сестрі:
Вона не наша мама. Наша мама померла. Не кличи її так!
Сестричка заплакала, а я, як старша, додала:
Ні, ми не будемо! Ти нам чужа!
Отака смілива! Ну що ж, тоді я не залишусь.
Вчителька вийшла, а батько хотів бігти за нею. Завмер на порозі, не пішов. Повернувся, обняв нас і розридався. Ми плакали разом. Навіть маленька Оля в пеленах хлипала. Ми сумували за матірю, він за коханою дружиною. Але в наших сльозах було більше болю. Сльози сиріт однакові скрізь, і туга за матірю на будь-якій мові. То був єдиний раз, коли я бачила, як плаче батько.
Він пробув із нами ще два тижні. Працював на лісозаготівлях, його бригада йшла в гори. Що робити? Іншої роботи в селі не було. Він домовився із сусідкою, залишив гроші на їжу, а Олю віддав іншій. І пішов у ліс.
Ми залишилися самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла. У неї були свої клопоти. А ми цілі дні одні: холод, голод і страх.
Село шукало спосіб нам допомогти. Потрібна була жінка, яка б врятувала сімю. Не абияка, а особлива щоб прийняла чужих дітей як своїх. Де таку знайти?
З розмов ми дізнались, що є молода жінка, родичка однієї із селянок. Її покинув чоловік не могла мати дітей. Або мала, але вони померли, і більше Бог не дав. Точно ніхто не знав. Дістали адресу, написали листа, і через тітку Ганну до нас покликали Зіну.
Батько ще був у лісі, коли Зіна прийшла рано вранці. Увійшла так тихо, що ми й не почули. Я прокинулась від звуків у хаті. Хтось рухався, нем