Віддайте нам дитину. Ми її справжні батьки, сказали незнайомці на порозі.
Мамо, можна я завтра не піду до школи? У мене знову голова болить! Ярослав стояв у дверях кухні, тримаючись за одвірок.
Оксана обернулася від плити, де помішувала борщ. Син справді виглядав блідим, під очима темні кола.
Знову? Ярославе, це вже третій раз за тиждень. Може, до лікаря сходимо?
Не треба до лікаря. Просто втомився. Можна я вдома побуду?
Подивимось зранку. Іди поки уроки роби.
Я вже зробив.
Усі? І математику?
І математику.
Оксана підійшла до сина, приклала руку до лоба. Температури, здається, немає. Але хлопчик останнім часом якийсь млявий, задумливий. Раніше не міг на місці всидіти, а тепер годинами сидить у кімнаті, дивиться у вікно.
Ярославе, у тебе в школі все добре? Ніхто не ображає?
Усе добре, мам. Просто голова болить.
Хлопчик пішов у свою кімнату. Оксана повернулася до плити, але тривога не відпускала. Вісім років ростиш дитину, і наче знаєш її як облуплену, а потім раптом розумієш щось відбувається, а що саме не збагнути.
Ввечері прийшов чоловік Тарас. Втомлений після зміни, але побачивши заклопотаний вигляд дружини, одразу напружився.
Що трапилося?
Та Ярик знову на головний біль скаржиться. Третій раз за тиждень.
Ну то до лікаря треба.
Кажу ж йому, не хоче. Може, справді просто перевтомився? Кінець четверті, контрольні.
Тарас пішов до сина. Оксана чула, як вони розмовляють пошепки. Потім чоловік повернувся, сів за стіл.
Каже, усе нормально. Але погодився завтра до лікаря сходити.
От і добре. Я зранку записа́юсь.
За вечерею Ярослав майже нічого не їв. Поковтнув ложку картоплі, випив чай і попросився спати. Оксана з Тарасом переглянулися.
Може, він закохався? припустив Тарас. У цьому віці буває.
Рано йому ще кохатися. Вісім років усього.
Ну хто його знає. Діти зараз швидко дорослішають.
Оксана прибрала зі столу, помила посуд. У голові крутилися різні думки. Може, справді у школі щось сталося? Чи захворів чимось серйозним?
Вночі вона кілька разів заходила до кімнати сина. Ярослав спав неспокійно, ворочався, щось бурмотів уві сні. Оксана поправила ковдру, погладила по голові. Хлопчик приплющив очі.
Мам?
Спи, серденько. Усе добре.
Мам, ти мене любиш?
Звісно, люблю. Найбільше на світі.
А якщо… якщо я не твій?
Оксана завмерла.
Які дурниці, Ярику? Звісно, ти мій. Давай спи.
Хлопчик заплющив очі, повернувся до стіни. Оксана вийшла з кімнати, але сон не йшов. Звідки такі думки у восьмирічної дитини?
Зранку Ярослав встав сам, без нагадувань. Поснідав, зібрав портфель.
Мам, я до школи піду. Голова не болить.
Так точно? Може, все ж таки до лікаря?
Не треба. Я здоровий.
І побіг, не давши Оксані отямитися. Вона глянула у вікно син ішов подвірям швидким кроком, немов кудись поспішав.
День минув у звичайних клопотах. Робота, магазин, приготування їжі. Але тривога не відпускала. Оксана кілька разів хотіла подзвонити класній керівниці, запитати, як там Ярослав, але передумала. Не хотілося виглядати паникеркою.
О третьій годині подзвонили у двері. Оксана відчинила. На порозі стояли чоловік і жінка. Незнайомі. Чоловіку років сорок, високий, темноволосий. Жінка молодша, вродлива, але з якимось напруженим виразом обличчя.
Добрий день, сказав чоловік. Ви Оксана Петрівна Медведенко?
Так, це я. А ви хто?
Мене звуть Андрій Вікторович Коваль. Це моя дружина Наталя. Нам потрібно з вами поговорити.
Про що?
Чоловік переглянувся з дружиною. Та кивнула, ніби підбадьорюючи.
Про вашого сина. Про Ярослава.
Оксана напружилася.
Що з Яриком? Щось трапилося у школі?
Ні, у школі все гаразд. Чи можна нам увійти? Розговор довгий.
Я вас не знаю. Про що нам розмовляти?
Жінка зробила крок уперед. В очах стояли сльози.
Будь ласка. Це дуже важливо. Мова йде про… Ви повинні віддати дитину нам. Ми її справжні батьки.
Оксана відступила. У вухах зашуміло.
Що? Яку ще нісенітницю? Ярослав мій син!
Послухайте, чоловік дістав із папки якісь папери. У нас є докази. Вісім років тому у пологовому будинку сталася помилка. Дітей переплутали.
Ідіть! Зараз же! Або я поліцію викличу!
Оксано Петрівно, будь ласка, вислухайте нас, жінка схлипнула. Ми теж ростили дитину вісім років. Любили її. А потім зясувалося…
Що зясувалося?
Наш син… тобто хлопчик, якого ми ростили… він захворів. Потрібне було переливання крові. І т