Чому я дозволила синові та невістці жити зі мною? Досі не розумію.
Я Віра Семенівна, живу у двокімнатній квартирі в одному з житлових районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене скромна, але вистачає. Коли мій син Марко одружився два роки тому, я, як і кожна мати, була щаслива. Він молодий йому тридцять один, а моя невістка Соломія трішки молодша. Побралися, почали спільне життя, але власного житла не мали. Кажуть: «Мамо, поживемо з тобою трохи. Скопимо на перший внесок за іпотеку й переїдемо».
Я, наївна, зраділа: думала, доглядатиму онуків. І дозволила. А тепер навіть не знаю, як із цього вибратися. Адже ці «трохи» вже перетворилися на два роки, і всім нам живеться важко.
Спершу я не втручалася. Молоді, звикають до подружнього життя. Не заважала, готувала для них, прала, робила все, як слід. Потім Соломія завагітніла. Рано, подумала я якщо Господь так дав, значить, на те воля. Народився онук, Максимко. Прекрасна дитина. Але з його появою всі заощадження пішли прахом. Усі знають, як дорого виховувати дитину: підгузки, суміші, каші все коштує, а Соломія хоче лише фірмовий товар, завжди свіжий, тільки імпорт.
Я готова допомагати. Але я не прислуга. Проте так і сталося: я й няня, і кухарка, і прибиральниця в одній особі. Молода мати «дуже втомлена». Нібито Максимко не дає їй спати. Тож вона лежить аж до обіду, у телефоні. Дитина у манежику. Вона на дивані. Телевізор увімкнений, обід мною приготований, підлога вимита, онук викупаний. А Соломія скардиться на «неможливу втому».
А мій син? Марко йде на роботу й повертається понурий, мовчить. Коли намагаюся поговорити, ухиляється. Каже: «Мамо, не лізь». А Соломія поводиться так, ніби це її дім. Я скажу слово вона відповість трьома. І завжди на підвищених тонах. Потім Марко каже, що я «тисну» на його дружину. Тискаю! Я, яка їм так допомагає!
Не знаю, що робити. Кажу Маркові: «Сину, шукайте оренду. Я стомлена». А він у відповідь: «Грошей немає, мамо». Запропонувала поміняти квартири: я б оселилася у маленькій студії, а вони б зібрали на внесок і жили, як дорослі. Несли б відповідальність за своє життя. Я б інколи допомагала з онуком, якщо можу. Але ні, син лише киває, а нічого не змінюється.
Розумію, що вони молоді, що їм непросто. Але й я не залізна. У мене проблеми з тиском, болі в суглобах, безсоння. А коли їм щось потрібно, я біжу: до лікарні, по уколы, доглядаю онука. А коли скажу, що втомилася, дивляться на мене, ніби я зрадниця.
Нещодавно стався великий скандал. Прокинулася вранці, прибрала кухню, зварила Максимкові кашу, як завжди. Соломія прокинулася й заявила: «Чому ти знову зварила цю кашу? Я ж казала, що хочу з пакетика!» Не витримала. Сказала, що я бабуся, а не кухонний робот. Що вони повинні забезпечувати себе самі. Вона заплакала, Марко став на її бік, хлопнули дверима, пішли. За годину повернулися, ніби нічого й не було. Навіть не вибачилися.
Тепер щоранку прокидаюся й думаю: навіщо я їх пустила? Чому не наполягла спочатку? Можливо, тому що я мати. Бо люблю сина. І щораз частіше ловлю себе на думці люблю, але виснажена. І коли сідаю пити таблетки від тиску, думаю може, вже час їх випровадити? Буде важко, але хоч не зійду з розуму.
Скажіть мені я одна така наївна? Чи є ще хтось у моєму віці, хто потрапив у таку пастку?