**Тарас, я ще живу: історія кохання та надії біля моря**
Тарасе, тільки подивись на цю красу! з захопленням скрикнула Маряна, її засмагле обличчя сяяло, а очі блищали від радості. Вона розкинула руки, ніби хотіла обійняти все неосяжне море перед собою.
Її русяве волосся, вигоріле на сонці, грало на вітрі. Я ж казала, що цей місяць буде найкращим у нашому житті!
Тарас, стоячи поруч на білому піску, поправив соломяний капелюх і посміхнувся. Поповерх спокою, у середині його стискалося від тривоги. Думка, що це може бути останній шанс повернути втрачене щастя, не давала спокою.
Так, Маряно, цей місяць буде найкращим, відповів він, намагаючись, щоб голос звучав легко. Ти завжди мала рацію.
Але важкі слова лікаря дзвеніли в голові: «Онкологія, пізня стадія, два-три місяці». І ось вони тут на узбережжі, бо Маряна вирішила жити, а не здаватися.
Підемо купатися? з блиском в очах схопила його за руку. Не сумуй, Тарасе! Памятаєш, як у юності стрибали в річку біля бабиного села? Ти тоді боявся, що течія знесє твої шорти!
Тарас засміявся, і на мить біль відступила. Саме так Маряна вміла виривати його з пастки журби.
Я не боявся, я був обережним, пожартував він. Гаразд, побіжимо, але якщо акула мене зїсть знай, сама винувата.
Заливаючись сміхом, наче двійко підлітків, вони побігли до води. Маряна гралася з хвилями, а Тарас дивився на неї, затамувавши подих. Його серце наповнювалося любовю та болем одночасно. Вона була прекрасна, і він любив її більше за все. Втратити її здавалося неможливим, але й страшним.
«Кохання дає сили вірити, навіть коли час проти нас».
Їхня історія почалася у десятому класі в маленькому містечку, де всі знали одне одного. Маряна зявилася в школі, як яскрава зірка нова, з сяючою усмішкою та довгим русявим волоссям, яке могло розтопити навіть найчорствіше серце.
Переїхавши з родиною з сусіднього міста, вона одразу стала центром уваги. Тарас, високий і незграбний, з книгою в руках, не вірив, що вона зверне на нього увагу. Але одного разу на шкільній дискотеці він наважився запросити її на повільний танець.
Ти якийсь інший, сказала вона, дивлячись йому в очі. Не намагаєшся видавати себе за когось кращого.
А ти не боїшся, що я наступлю тобі на ноги? з усмішкою спитав він. Її сміх був відповіддю, і з того вечора вони стали близькими друзями.
Після школи Тарас поїхав вчитися до Києва на інженера, Маряна до Львова на філологію. Вони листувалися довгими листами, поспішаючи на канікули, щоб бути разом. Розлука лише зміцнила їхні почуття.
У двадцять два роки, ледь отримавши дипломи, вони розписалися. Весілля було скромним у місцевому Будинку культури, прикрашеному штучними квітами. Звучали хіти Софії Ротару. Щастя переповнювало їх, і дрібниці були неважливі.
Але почалося звичайне, іноді важке життя. Вони знімали маленьку квартиру, працювали без відпочинку, мріяли про власний дім і кавярню. Втома та побутові проблеми ставали причиною свар