**Щоденниковий запис**
Сьогодні я знайшла телефон у парку. Коли увімкнула його, серце завмерло.
Прокинулася я раніше, ніж зазвичай. У вихідні після молоді завжди лишається сміття, тому вийшла о четвертій, щоб встигнути все прибрати. Працюю прибиральницею вже багато років. Але колись моє життя було зовсім іншим.
Взяла в руки мітлу і раптом згадала свого сина. Народила його сама у 35 років. Чоловіки в моєму житті не затримувалися, тому я віддала всю любов йому. Мій Богданко був розумним, красивим. Лише одне мене бентежило він ненавидів наш район.
«Мам, коли виросту, стану справжнім чоловіком!» казав він мені.
«Звичайно, сину, інакше й бути не може», підбадьорювала я його.
Як тільки йому виповнилося 16, він пішов із дому перебрався до гуртожитку біля коледжу. Мені було важко без нього, але він обіцяв навідуватися.
Спочатку Богдан дійсно приходив часто. Потім у нього зявилася дівчина, і візити рідшали. А потім він повернувся назавжди із страшним діагнозом. Я не розуміла, чому саме нас спіткало таке лихо.
Ми боролися. Лікар радив іншу клініку, але там потрібні були великі гроші. Не думаючи, я продала квартиру. Однієї ночі мені подзвонили:
«Вашого сина більше немає…»
Я не хотіла жити. Без нього все втратило сенс.
Але сьогоднішній ранок почався, як завжди. Я пішла прибирати.
«Доброго ранку!» почула я голос. Це був Тарас Іванович, який вигулював свого пса.
«Доброго ранку! Ви сьогодні так рано?»
«Та вдома нудно. Вийшов з собакою, та й з вами побалакаю», посміхнувся він.
Тарас Іванович був самотнім. Мені було приємно, але й ніяково від його уваги.
«Ну добре, не будемо вам заважати», сказав він і пішов далі.
Я взялася за роботу, але раптом побачила щось на лавці. Телефон. Озирнулася нікого. Увімкнула його на екрані зявилися фото. Хтось робив знімки й забув його тут. Коли я роздивилася обличчя на фото, у мене перехопило дух.
«Сину! Мій Богданку!» не стрималася я.
Раптом телефон задзвонив. Я знервовано піднесла його до вуха.
«Алло! Це мій телефон, я можу його забрати?» жіночий голос.
«Так, звичайно. Я знайшла його в парку», відповіла я й назвала адресу.
Дівчина прийшла. Коли двері відчинилися, я побачила за нею хлопця.
«Скажіть, а звідки в вас фото мого сина?» запитала я.
«Богдана?» здивувалася вона.
Хлопець увійшов у кімнату.
«Богдане!» вигукнула я й відчула, як земля йде з-під ніг.
Він кинувся до мене:
«Що з нею?»
«Напевно, сплутала тебе з кимось. Треба викликати лікаря», відповіла дівчина.
Через півгодини я прийшла до тями. Лікарі пішли, і я нарешті дізналася правду.
Я зібралася з думками й подивилася на дівчину.
«Ви мене знаєте? Як у вас зявилися фото мого Богдана?»
«Мене звати Соломія. Ми зустрічалися. Але він пішов, коли дізнався, що я вагітна», сказала вона.
«Пішов? Він ніколи про вас не говорив», здивувалася я.
«Ми були разом кілька місяців. Коли я сказала йому про дитину, він просто зник. Я вирішила не шукати його», пояснила вона.
Я важко зітхнула.
«Ні, Соломіє. Тепер я розумію. Він був хворий. Не хотів бути тягарем…»
Її очі розширилися.
«Що… Його немає?»
«Він пішов. Я продала все, щоб його врятувати, але…» голос мій затремтів.
Соломія задумалася.
«Тепер я розумію. Він просто хотів мене врятувати…»
Потім вона покликала хлопця.
«Максиме, іди сюди!»
Він підійшов.
«Так, мам?»
«Максимку, памятаєш, я казала, що твій тато нас покинув? Виявляється, він… не міг бути з нами. А це твоя бабуся», сказала вона, показуючи на мене.
Я не стримала сліз. Він соромязливо подивився на мене.
«Бабусю…»
«Онуку», прошепотіла я, обіймаючи його.
Соломія посміхнулася.
«Може, переїдете до нас? У нас є місце.»
«Ні, доню. Я звикла тут. Але обіцяю буду часто приходити», відповіла я.
У цю мить у двері постукали.
«Можна?» на порозі стояв Тарас Іванович із квітами. «Для вас, Маріє Володимирівно. Підемо прогулятися?»
«Звісно», усміхнулася я.
З кухні виглянули Соломія й Максим.
«А нас візьмете?»
«Якщо будете слухняними», пожартував Тарас.
Два місяці потому я стала його дружиною. Його пес Буркоча особливо зрадів новій сімї. Він часто бігав із Максимом, поки я пекла для всіх вареники.