Ось історія про дівчину на імя Оксана Коваль і старого каліку, на якого всі сміялися. Оксані було лише 25 років. Вона продавала їжу у деревяній хатинці біля дороги у Львові. Її кіоск був збитий зі старих дошок під великим дубом, де люди зупинялися перекусити.
Оксана майже нічого не мала. Взуття протерте, сукня у латках. Але вона завжди посміхалася. Навіть втомлена, вітала кожного клієнта: «Добрий день, пане. Прошу, немає за що».
Щодня вставала зранку, щоб приготувати вареники, борщ і кашу. Руки працювали швидко, але серце билося повільно від туги. У Оксани не було родини. Батьки померли, коли вона була маленькою. Жила у тісній кімнатці біля кіоску, без світла та гарячої води.
Залишалися лише мрії. Одного разу, коли вона витирала прилавок, підійшла її знайома бабуся Марія. «Оксано, спитала стара, чому ти завжди посміхаєшся, хоч життя нелегке?» Дівчина знову усміхнулася. «Бо сльози каструлі не наповнять».
Бабуся Марія засміялась і пішла, але слова залишилися у серці Оксани. Так, вона нічого не мала. Але все одно годувала тих, хто не міг заплатити. І не знала, що її життя зміниться.
Кожного вечора біля кіоску зявлявся старий каліка. Він повільно підкочував на старому інвалидному візку, який скрипів по бруківці. Скрип, скрип, скрип. Люди сміялися або затуляли ніс: «О, знову цей брудний дід!»
Ноги в нього були забинтовані, штани розірвані на колінах, а обличчя в пороху. Очі втомлені. Хтось казав, що він смердить, інші що він божевільний.
Але Оксана не відвертала погляду. Називала його Дідусем Ярославом. Одного спекотного дня він підкотився до кіоску. Оксана подивилася на нього: «Знову тут, Дідусю. Вчора ви не приходили».
Він похитнув головою. Голос був слабкий. Два дні нічого не їв. Оксана глянула на стіл лишилася тільки миска борщу з хлібом. Це була її вечеря. Вагалася секунду, а потім несміливо підсунула йому миску.
«Їжте, будь ласка». Дідусь Ярослав подивився на їжу, потім на неї: «Ви віддаєте мені останнє?» Оксана кивнула. «Я ще зварю собі вдома».
Його руки тремтіли, коли він узяв ложку. Очі стали вологими. Але він не заплакав. Лише почав їсти повільно. Люди навколо дивилися.
«Оксано, чому ви годуєте цього діда?» запитала одна жінка. Дівчина усміхнулася: «Якби я була на його місці, хіба б не хотіла допомоги?»
Дідусь Ярослав приходив щодня, але нічого не просив. Не кличОдного дня, коли Оксана знову піднесла йому миску гарячої юшки, дідусь Ярослав раптом простягнув їй старий конверт а коли вона його відкрила, то побачила там мільйон гривень, що зробив її життя щасливим назавжди.