**Непрохані гості**
Телефон розбудив Марічку о пятій зранку. На екрані мерехтів незнайомий номер.
Так, пробурмотіла вона сонним голосом.
Марічко? лунав у трубці жіночий голос, гучний і радісний, наче свято. Це ти?
Я, відповіла Марічка, не всиляючи інтересу.
Це ж я! скрикнула жінка. Ну, впізнала?
Впізнала, брехнула Марічка, щоб не образити, хоч і не знала, хто це.
Так і знала, що ти мене одразу впізнаєш! защебетала та. Як же пощастило, що додзвонилась! Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Ну от і чудово. Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Вийшли з поїзда ще годину тому. Ти мене добре чуєш?
Чую.
Голосок у тебе тихий Усе гаразд, Марічко?
Усе добре.
Ой, як же я рада! Спочатку хотіли в готель. Думали, що в нас тут нікого немає. А потім згадали та ж ти ж тут! Розумієш?
Розумію.
Ну от, яка вдача! Ти ж і уявити не можеш, як ми зраділи! Особливо дітки.
Можу уявити.
А мій чоловік одразу каже: «Подзвони Марічці. Вона тебе не підведе».
Він правий. Не підведу.
То можна до тебе? Я правильно зрозуміла?
Так. Приходьте.
Ой, ми ж ненадовго! заспішила жінка. На пару тижнів. Погуляти містом, а потім додому. Бо, як то кажуть, і гості добре, а вдома ліпше. Ти ж не проти?
Не проти.
Так ми й думали! Особливо чоловік. Каже: «Та не може бути, щоб Марічка нас не прийняла!» Адже ж родичі! Хоч і далекі, хоч десять років не бачились, але ж родичі! Правда?
Правда.
Ти зараз сама живеш?
Сама.
У трьохкімнатній?
Так.
То ми зараз до тебе?
Їдьте.
Будемо за годину. Ти ж на тому ж місці?
На тому ж.
Ну, чекай! Скоро будемо.
Чекаю, пробурчала Марічка.
Вона вимкнула телефон, шпурнула його на тумбочку, втулилася обличчям у подушку й заснула, не замислюючись, хто ж це був.
Година пройшла. У двері дзвонили. Марічка глянула на годинник, заплющила очі й перевернулась. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Потім почали стукати. Марічці було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, прошепотіла вона, не відкриваючи очей.
Марісенько? залунала знайома радість у трубці.
Я.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо, а ти не відчиняєш!
Ви дзвоните?
Так!
Чому я вас не чую?
Не знаю
Ну, подзвоніть ще.
У квартирі пролунав дзвінок.
Дзвонимо! повідомила жінка.
Ні, відповіла Марічка, не чую. А тепер постукайте.
У двері застукали.
Ми стукаємо!
Ні, зітхнула Марічка, не чую.
Ой, щось я заплуталась зніяковіла жінка.
Що?
А ти де зараз, Марічко?
Як «де»? Вдома.
Де вдома?
У Чернігові, випалила Марічка перше, що спало на думку. А де ж ще?
Як у Чернігові?! А не в Одесі?
Та я ж переїхала вісім років тому. Як із чоловіком розійшлась.
Чому?
Чому розійшлась?
Чому переїхала?!
Набридло в Одесі. Забагато там непотрібних спогадів.
А в Чернігові ліпше?
Авжеж. Набагато.
Що саме ліпше?
Усе. Що б я не робила. І ніяких спогадів. Та що я розповідаю? Приїжджайте самі побачите. Скільки вас?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Тарас, а молодший Юрко. Юрко вже третій рік хоче вступити до університету.
Ну, то всі й приїжджайте. У нас тут теж гарний універ.
А коли нам їхати?
Та хоча б зараз.
Ой, зараз не вийде У нас справи в Одесі. Юрко хоче вчитись тільки там. А ми приїхали, щоб влаштуватись на роботу. Думали, рік поживемо з тобою. Але ось як вийшло
То сьогодні не приїдете?
Ні
Шкода. Я вже налаштувалась.
Ой, і нам так шкода! Ти ж і уявити не можеш!
Можу уявити.
Ні, не можеш! Коли подумаю, що нас чекає, аж жити не хочеться
Марічка вирішила, що пора закінчувати.
Ну добре, сказала вона. Якщо не зараз, то приїжджайте пізніше. Я завжди рада. А як оселитесь в Одесі даси адресу? Я приїду до тебе. Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі, окрім тебе, нікого й нема. Домовились? Напишеш мені?
Але відповіді не почула звязок обірвався.