Не своя вона їм, цим пятьом Та хіба розпізнаєш
У Тараса не стало дружини. Не пережила останніх пологів.
Що вдієш пятеро дітлахи лишилися. Старшому, Василькові, девять. Петрусеві сім. Близнюкам Данилкові й Юркові по чотири. А найменшій, Марійці, ледь три місяці донечці довгоочікуваній
Не до суму, коли дитина їсти просить. А вночі, коли всі заснуть, сидить на призьбі, цигарку курить
Спочатку Тарас сам крутився як міг. Сестра покійної приїжджала, трохи допомагала. Більше родичів не було. Пропонувала забрати Данилка з Юрком каже, легше тобі буде. Потім з опіки приходили.
Казали віддай дітей у дитбудинок. Та Тарас і слухати не хотів. Як то рідну дитину чужим віддати? Та й як жити потім? Важко, звісно, але що робити? Виростуть поступово, ось і виростуть.
Старшим інколи уроки перевіряв. Із Марійкою, зрозуміло, більше клопоту. Та тут уже й Василько з Петрусем помагають.
Медсестра патронажна, Ганна Степанівна, часто приходила, дбала. Обіцяла Тарасові няньку знайти. Чоловікові з немовлям нелегко. Каже дівчина добра, працьовита. У лікарні нянечкою працює.
Своїх дітей немає, ще не заміжня. А братів-сестер виховувала з багатодітної родини, із сусіднього села. Отак і зявилася в їхній хаті Надія.
Невисока, кремезна, з круглим обличчям і довгою косою до попереку. Та й мовчазна. Зайвого слова не промовить. Але в хаті Тараса все змінилося. Засяяло все вимите, вичищене.
Дитячий одяг перешила, перепрала. І за Марійкою встигала доглянути, і наварити. У школі та садочку відразу помітили зміни. Діти чисті, охайні, ґудзики пришиті до ладу, одяг не подертий.
Якось Марійка захворіла, температура піднялася. Лікар сказав видужає, якщо догляд буде. Так Надія цілі ночі біля неї сиділа, сама не лягала. Виходила дівчинку. І ніби сама собою залишилася в Тарасовій хаті
Молодші вже мамою її кликали, сумували за материнською ласкою. А Надія не скупилася і приголубить, і по головці погладить. Старші, Василько з Петрусем, спочатку дивувались, ніяк не називали. А потім просто Надя. Не мама, не няня просто Надя. Щоб памятати, що своя мама в них була
Рідні Надії були проти.
Нащо тобі чуже гніздо? Хлопців у селі мало?
Хлопці є, відповіла вона, та жаль мені Тараса І діти вже звикли
Так і жили. Пятнадцять років непомітно минули Діти вчилися, росли. Бувало й нашкодять. Тарас гнівався, за ремінь хапався. А Надя зупиняла каже, спершу розберімося
І сварились, і мирились. Тепер у селі вже ніхто її Надею не кликав. Лише Надія Олексіївна із повагою. Василько вже одружений був, очікував первістка.
Молоді жили окремо, Василь у колгоспі працював. І не абияк то грамота, то премія. Петрусь у місті інститут закінчував Надія ним пишалася: «Синок інженером буде!»
Усе разом робили і гуляли в дитинстві, і за одного горой стояли. Марійка в девятий клас перейшла, Надіїна гордість. І співає, і танцює жодне свято без неї.
А Тарас не раз думав добре, що Ганна Степанівна йому таку дружину знайшла
Якось літом Надія відчула, що щось не так. Ніколи не хворіла, а тепер то в очах темніє, то нудота.
Тараса з цигаркою на двір почала виганяти погано їй ставало. Спочатку думала минеться, але ні. Пішла до лікаря.
Повернулася бліда, мовчить. На Тарасові запитання махнула рукою ніби нічого.
А ввечері, коли всі заснули, покликала його на призьбу.
Сідай, батьку треба поговорити Лікар сказав дитина буде Пізно вже щось міняти Сховала обличчя в долонях. Сором
Тарас аж остовпів. Стільки років не було і на тобі!
Який сором? Старші вже великі, удвох залишимося? Природа знає, що робить!
Як дітям сказати? Скажуть стара вже
Яка ти стара? Тридцять девять це ж розквіт!
Не знаю не знаю
Добре. Я сам скажу. Завтра всіх зберу.
І сказав. Як усі за столом зібралися, так і випалив: «Дітки, скоро у вас братик буде. Або сестричка».
Надія голову схилила, ніби в тарілці щось шукала, аж до сліз почервоніла.
Василь, що з дружиною в гостях був, тільки засміявся:
Класно, мамо! Молодець! Разом із моєю жінкою і породиш!
Данилко теж радіє:
Давай, мамо! Хлопчика треба!
А Юрко заперечує:
Ні, дівчинку! У нас хлопців повно, а дівчинка одна! Розпестили Марійку
Марійка його в бік штовхнула:
Розпестили? Ти мене пестив? Звісно, дівчинку, мамо! Я їй банти вязатиму, сукні купуватимемо!
Сукні? встряв Петрусь. Дитину ще й виховувати треба.