Замовкни! гаркнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й від цього болота, що ти життям звеш.
Болото? Оксана повільно відвернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарнях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Вікторе, що поки ти «великі справи» у столиці крутив, я тут із твоєю лежачою матір’ю сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Віктор стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі, із валізою біля ніг. Таким гарним Оксана його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Пам’ятала, як познайомились. Танці у будинку культури, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червону руту», шепотів дурниці на вухо. А потім скромне весілля, гостей із тридцять, салат «Олів’є» та «Совєтське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Оксану: «Дякую тобі, доню, що Вікторка мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Марійку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Віктор останні три роки грошей не давав усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Оксана так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Усе прогорало.
Ти просто не розумієш, Віктор нервово закурив прямо у передпокої. Мені Серьога запропонував до Києва переїхати. У нього там мійка, візьме керуючим. Квартиру зніме для початку.
Один поїдеш? Оксана витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Віктор відвів очі. З Іринкою. Вона… вона мене розуміє. Вірить у мене.
Іринка. Оксана знала про неї вже місяці три. Бачила листування у телефоні, коли Віктор у душі був. «Коханий», «зайчик», «сумую». Двадцять вісім років «коханому». Менеджер у автосалоні, де Віктор машину дивився. У кредит дивився, між іншим, який Оксана досі виплачує зі своєї вчительської зарплати.
А як же Марійка? спитала Оксана. Твоя донька. Через рік диплом захищає.
Виросте, зрозуміє. Я не можу більше так жити. Мені сорок пять, Оксанко. Я ще молодий, я ще можу все змінити.
Оксана підійшла до вікна. У дворі сусідка Ганна білизну вішала. Побачила Оксану у вікні, махнула рукою. Ганна ж знала все. І про Іринку знала, і про те, що Віктор останні півроку додому тільки ночувати приходив. Жаліла по-сусідськи, пиріжки приносила: «Тримайся, Оксанко.»
Пам’ятаєш, тихо сказала Оксана, як Марійка у пять років захворіла? Пневмонія, лікарі руки розводили. Ти тоді з роботи не вилазив, щоб на ліки заробити. А я доби біля її ліжка сиділа. Ти тоді сказав: «Ми родина, Оксанко. Ми все подолаємо.»
Це було давно.
Пятнадцять років усього. Або коли твоя мати інсульт схопила? Хто з нею по лікарнях мотався? Хто ночами не спав, перевертав її кожні дві години, щоб пролежнів не було? Я, Вікторе. А ти відмазки знаходив робота, справи. Які справи? Ти тоді вже за своїм бізнесом ганявся.
Віктор затушив цигарку об підвіконня. Оксана поморщилася новий підвіконник, минулого місяця поставили. Сама копила.
Ти завжди все пам’ятаєш, з досадою кинув він. Увесь негатив пам’ятаєш. А добре? А те, як я тебе на море вивіз?
Десять років тому вивіз. В Одесу. На тиждень.
Тобі завжди мало!
Оксана повернулася до нього. В очах стояли сльози, але вона їх не пускала. Не дочекається.
Знаєш що, Вікторе? Іди. Іди до своєї Іринки. Тільки ось що скажу. Твою матір я догляла до кінця. Два роки вона у нас лежала, два роки я її годувала з ложечки, мила, ліки давала. А де ти був? На заробітках? На яких, Вікторе? Ти ж останні пять років ніде толком не працював. Усе мріяв розбагатіти.
Я намагався! Я старався для родини!
Для родини? Оксана усміхнулася. Марійка на останньому курсі підробляє медсестрою у нічні зміни, щоб на підручники вистачало. Бо тато в бізнесмени подався. Я дві ставки у школі взяла та ще репетиторством займаюся. Для кого ти старався?
Віктор мовчав, стискуючи ручку валізи.
І знаєш що найсмішніше? продовжила Оксана. Твоя мати перед смертю мені сказала: «Прости його, доню. Він слабкий. Завжди був слабким. Дякую, що терпіла.» Я тоді не зрозуміла. А тепер розумію.
Не смій! вибухнув Віктор. Не смій казати, що я слабкий! Я просто задыхаюся тут! У ц