Тиша в хаті була густою, як мед, і тільки тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Іванівна, жінка з втомленим, зморщеним обличчям, провідним поглядом супроводжувала сина, який мовчки складав останні речі у мішковину. Завтра армія.
Синочку, Вітьку, ну скажи мені, що ти знайшов у цій у цій вертлявій? не витримала вона, і голос, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійку не ставить! Дивиться згори, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як грибів у лісі! Оленка, наприклад, Шевченко Розумниця, працьовита, на тебе задивляється, а ти й уваги не звертаєш. Ніби світ зійшовся на одній Марічці.
Вітько, високий, плечистий хлопець з упертим підборіддям і зараз нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли вузол.
Не потрібна мені жодна Оленка, мамо. Все вирішено. Змалку її, Марійку, люблю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружуся взагалі. Даремно язиком тріпочеш, заспокойся.
Та вона тебе в обиду візьме, Вітеньку! Серце моє відчуває! схлипнула мати. Гарна так, що й казати, чортівка Та холодна, вітрогонка. Їй би у місті блищати, а не по нашому селу хвостом виляти.
Вітько нарешті обернувся. У його погляді стояла тверда, як камінь, стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та молодістю, дзеркало відбивало зовсім іншу картину. Марійка, завершуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, кричав про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси.
Марійко, куди так причепурилась? почувся з кухні голос матері. Знову на танці? А після танців гулянки до світанку? Хоть би Віктора покликала. Хлопець як з картинки! Технікум закінчує, не дурень. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам лише на тебе й дивиться, зациклився.
Марійка фуркнула, крутячись перед дзеркалом.
Твій Віктор валах, яких світ не бачив. «Хату будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, веселитися, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає повними грудьми. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні за яких умов. Навіть не натякай.
І, ніби метелик, випорхнула з хати, залишивши за собою лише хмару тривожного парфуму.
Осінь того року була золотою й гіркою. Віктор, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марійка з матірю як найближчі сусідки.
Віктор у новому, незручному костюмі шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він спіймав Марійку в коридорі, соромязливо притулившись до стіни.
Марі почав він, і голос раптом зрадницько здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Всі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини немає. Може погодишся бути моєю? Хоч заочно?
Марійка подивилася на нього зверхньо, ніби на милого, але набридлого цуценя. Подумала мить.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Гаразд?
Цього було досить. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марійка на мить відвела погляд. Їй стало майже ніяково.
Вона деякий час відповідала на його листи, написані акуратним солдатським почерком. Але після школи кинулася до міста, вступати до педагогічного. Сіре се