**Шепіт за склом**
Санитарка, жінка з обвітреним, втомленим обличчям і очима, згаслими від щоденного лицезріння чужих страждань, незграбно перекладала прозору торбинку Оксани з однієї натруженої руки в іншу. Поліетилен хрустів, порушуючи мертву тишу ліфта. У торбинці, наче насмішка, яскравими плямами виділялися дитячі речі крихітний рожевий комбінезон із зайчиками, розпашонка з вишивкою «Я мамине щастя», та біла з блакитною облямівкою упаковка підгузків. На упаковці велика, нахабна цифра «1» для тих, хто тільки починає свій шлях.
Ліфт, грюкаючи старими, зношеними тросами, повільно спускав їх на перший поверх, і з кожним поверхом серце Оксани стискалося все болючіше, перетворюючись на крихітний, беззахисний згусток болю.
Нічого, дівчино, голос санитарки прозвучав сипло й безнадійно, як скрип незмазаних дверей у порожньому домі. Ти молода, міцна. Ще народиш. Усе налагодиться Усе буде добре.
Вона кинула на Оксану швидкий, з-під лоба погляд, сповнений ніякового співчуття та бажання швидше закінчити цей болісний спуск.
Діти старші є? спитала вона, щоб заповнити важку, тиснучу тишу.
Ні видихнула Оксана, дивлячись на мерехтливі кнопки поверхів. Її голос був порожнім, безжиттєвим.
Тоді важче простягнула санитарка. Що вирішили? Ховатимете чи кремувати?
Ховатимемо, відвернулася, стиснувши губи до білизни, Оксана. Її погляд потонув у брудному, подряпаному дзеркалі ліфта, де відбивалося її власне, незнайоме обличчя бліде, спустошене.
Санитарка зрозуміло, майже професійно зітхнула. Вона бачила таких тисячі. Молодих, старих, зламаних. Життя в цих стінах ділилося на «до» і «після». І для Оксани щойно настало це саме «після».
Її забирали з пологового будинку саму. Не було ковдри з рожевими чи блакитними стрічками. Не було щасливого покрякування з-під ніжно загорнутого кутка. Не було усмішок, вітарів, збентежених і радісних поглядів родичів, скромних букетів гвоздик, що пахли зимою. Був лише чоловік, Ярослав, що стояв біля підніжжя лікарняних сходів з опущеними, сповненими провини очима, згорблений, ніби ніс на плечах нестерпний тягар. І була жахлива, обпалююча холодом зсередини порожнеча, що дзвеніла у вухах і не давала дихати.
Ярослав обняв її мляво, несміливо, як чужий, боячись дотиком завдати ще більшого болю. Його обійми не гріли. Вони були лише формальністю, ритуалом, який треба було виконати. Без жодних напутніх слів, без знімків біля виходу, які зараз здавалися такими потрібними, вони мовчки покинули будівлю пологового будинку. Двері автоматично зачинилися за ними, ніби назавжди закриваючи один з етапів життя.
Я вже був Кхе закривився Ярослав, заводячи машину. Двигун відгукнувся глухим, мертвим гарчанням. У ритуальників у цих стервятників Усе замовив на завтра. Але ти, якщо захочеш, можеш щось змінити. Вінок білий вибрав, маленький, а труночка вона бежева, з рожевими він замовк, ковтаючи грудку в горлі.
Не важливо, перебила його Оксана, вдивляючись у запотіле скло. Я не можу Не можу зараз про це говорити.
Гаразд. Кхе він знову прокашлявся, нервово стиснувши кермо.
Як же зрадливо яскраво і весело сіяло грудневе сонце! Воно відбивалося у калюжах, засліплювало очі, грало блискавками на вікнах проїжджаючих машин. Воно кричало про життя, якого не стало. Де ж вітер, де ж холодний, різкий дощ, де ж мокрий, бридкий сніг, що ліпиться в лице, ніби плювок Бога за всі гріхи? Так було б правильніше Так було б чесніше. Вони мовчки проїхали КПП і виїхали на залиту сонцем вулицю. Оксана з якимось запізнілим, абсурдним жалем глянула на забризканий брудом і сольовими розводами бік їхнього авто.
Ох, і брудна ж вона у нас
На мийку забув заїхати. Ще три дні тому хотів, але тут Кхе все трапилося.
Ти захворів? обернулася до нього Оксана.
Ні. З чого ти взяла?
Покашлюєш.
Та ні, це так Нерви. Горло зводить від нервів.
Вони їхали. Світ за вікном не змінився. Той самий Київ, ті самі вулиці з прилиплими до бордюрів окурками, голі, худі дерева на тлі сірих хрущовок. Блакитне, безсоромно блакитне небо без жодної хмаринки. Іржавий паркан школи, на якому хтось недавно вивів свіжою фарбою зізнання у коханні. Голуби, надувшись, сиділи на дротах. Сіра, безкінечна стрічка асфальту, що вела в нікуди. Усе було, як завжди. І це було нестерпно.
* * *
Ще на третьому місяці вагітності Оксана відчула нездужання. Спочатку просто першило в горлі, потім піднялася