Ой, слухай, ось історія, тільки перероблена по-нашому.
Телефон розбудив Олену о пятій ранку. Дзвонили з незнайомого номера.
Так, сухо відповіла вона.
Оленко? почувся голосний і радісний жіночий голос. Це ти?
Я, байдуже сказала Олена.
А це я! ще веселіше продовжила жінка. Впізнала мене?
Впізнала, відповіла Олена з ввічливості, хоча й гадки не мала, хто це.
Я ж знала, що ти мене відразу впізнаєш! захоплено продовжила жінка. Як же добре, що додзвонилася. Ти можеш зараз говорити?
Можу.
Чудово! Ми з чоловіком, дітьми вже на вокзалі. Вийшли з поїзда годину тому. Ти мене добре чуєш?
Добре.
У тебе голос трохи тихий. То точно все гаразд, Оленко?
Все гаразд.
Ну дуже добре! Спочатку ми хотіли в готель. Думали, що в нас тут нікого немає. А потім згадали та ж ти тут! Розумієш?
Розумію.
Як же ми тішилися, коли згадали про тебе! Особливо діти.
Уявляю.
А мій чоловік одразу: «Подзвони Олені, вона нас не підведе!»
І правильно сказав. Не підведу.
То… можна до тебе? Я правильно зрозуміла?
Правильно. Можна.
Ми ненадовго! поспішила заспокоїти жінка. На пару тижнів. Погуляємо по місту, а потім додому. Бо там купа справ, і, як кажуть, у гостях добре, а вдома краще. Ти ж не проти?
Не проти.
Ми так і думали! Особливо чоловік. Він одразу: «Та Олена нас точно прийме! Адже ми ж родичі!» Хоч і далекі, хоч і десять років не бачилися, але ж родичі. Так?
Так.
Ти зараз одна живеш?
Одна.
У трикімнатній?
Так.
То… ми до тебе вже їдемо?
Їдьте.
Будемо за годину. Ти ще там же?
Там же.
То чекай! Скоро будемо.
Чекаю, сказала Олена.
Вона вимкнула телефон, кинула його на тумбочку, перевернулася, накрилася ковдрою і заснула, навіть не замислюючись, з ким тільки що говорила.
Годину потому пролунав дзвінок у двері. Олена глянула на годинник, заплющила очі і перевернулася. Телефон дзвонив знову. Вона спала.
Потім почали стукати. Олені було байдуже. Нарешті, телефон задзвонив знову.
Так, буркнула вона, не відкриваючи очей.
Оленко? радісно скрикнув знайомий голос.
Так.
Це ми! Приїхали! Дзвонимо, стукаємо ти не відчиняєш.
Ви дзвоните?
Так!
Чому я не чую?
Не знаю…
Подзвоніть ще раз.
У квартирі знову задзвонив телефон.
Ми дзвонимо! сказала жінка.
Ні, відповіла Олена, не чую. Тепер постукайте.
Постукали.
Ми стукаємо!
Ні, зітхнула Олена, не чую.
Щось я заплуталась, занервувала жінка.
Що?
А де ти зараз, Оленко?
Як де? Вдома.
Де вдома?
У Чернігові, випадково вимовила Олена. Де ж ще?
Як у Чернігові?! А не в Одесі?
Та я переїхала девять років тому! Після того, як розійшлася з чоловіком.
Чому?
Чому розійшлася?
Чому переїхала?!
Набридло в Одесі. Занадто багато поганих спогадів.
А в Чернігові краще?
Звісно! Набагато.
Що саме?
Все! Що б я не робила. І жодних спогадів. Та що я тобі розповідаю? Приїжджайте самі побачите. Скільки вас там?
Четверо. Я, чоловік і двоє дітей. Старший Тарас, молодший Юрко. Юрко вже третій рік хоче вступити до університету.
Ну то приїжджайте всі! У нас тут теж гарний універ.
А коли нам їхати?
Та хоча б зараз!
Зараз не вийде… У мене в Одесі справи. Юрко хоче тільки там вчитись. А ми приїхали влаштуватись на роботу. Думали, поживемо в тебе рік. Але, бач, як вийшло…
То сьогодні не приїдете?
Ні…
Шкода. Я вже налаштувалась.
І нам так шкода! Ти ж не уявиш…
Уявляю.
Ні, не уявляєш! Як подумаю, що нас чекає аж жити не хочеться.
Олена вирішила, що досить.
Ну, добре, сказала вона. Якщо не зараз, то приїжджайте пізніше. Я завжди вам рада. А як оселитеся в Одесі дай мені адресу. Я до вас приїду! Теж на пару тижнів. А там побачимо. Адже тепер у мене в Одесі тільки ви й залишились. Домовились? Напишеш мені?
Але Олена не почула відповіді звязок обірвався.