Твоя мама думає, що я її покоївка? дружина відмовилася виконувати прохання свекрухи
Бувають такі моменти, коли терпець просто тріскає. Ось так бах, і все, немов хтось провів межу: годі, досить. У мене цей момент настав зовсім звичайного вечора, коли я смажила деруни.
День видався ворогу не побажаєш. На роботі аврал, начальник виніс усі мізки зі своїм звітом, а тут ще й Андрійко дзвонить: «Олю, мама заїде, вона в центрі була, потім до нас». Ну звісно. Коли це Наталя Іванівна просто так мимо проходила? Завжди підбирає час, коли я з роботи вертаюся.
Стою біля плити, перевертаю ці нещасні деруни. У скронях дзвенить, ноги гудуть після підборів, а руки автоматично керують лопаткою. Вправо-вліво, вправо-вліво. І так хочеться просто сісти, ввімкнути серіал, вимкнути телефон
Олю! лунає з порога. Ти де?
Ось і вона. Навіть не обертаюся знаю, що зараз зашурхтить своїми фірмовими туфлями по коридору, загляне на кухню
А, ось ти де, Наталя Іванівна по-господарськи сідає за стіл. Дістає телефон, втуплюється в екран. Налий мені чаю та зроби бутерброд. Втомилася я сьогодні.
Я завмираю. У голові ніби щось клацає. Три роки. Три роки я чую ці накази, це «налий», «подай», «зроби». Ніби я не невістка, а прислуга, якій забули заплатити.
Чайник на плиті, кажу я несподівано рівно. Хліб у шафі.
Тиша. Така, знаєте, коли повітря можна ножем різати. Краєм ока бачу, як свекруха піднімає голову від телефону. Повільно, ніби не вірить своїм вухам.
Що-що? її голос стає крижаним. Ти що собі дозволяєш?
Я вимикаю плиту. Витираю руки рушником тим самим, із соняшниками, що вона притарабанила на новосілля. «Щоби затишненько було», сказала тоді. Повертаюся до неї.
Я дозволяю собі бути людиною, а не прислугою, кажу тихо. Я теж втомилася. У мене теж був важкий день. Якщо вам потрібна допомога давайте домовлятися, а не командувати.
І тут, як на замовлення, на кухню входить Андрій. Завмирає у дверях, очі розгублені. Переводить погляд з мене на матір, потім назад. Ну звісно, він же у нас конфліктів боїться як диявол ладану.
Андрійку! підскакує Наталя Іванівна. Ти подивись, що твоя дружина собі дозволяє! Я прошу її про елементарне
Я не даю їй договорити. Повертаюся до чоловіка:
Андрію, кажу. А ти сам мене поважаєш?
За вікном гудять машини, на плиті остигають деруни, а ми троє завмерли в цій кухні, як у німій сцені. І я раптом відчуваю дивний спокій. Ніби камінь із душі впав той, що три роки носила. Набридло. Просто набридло бути зручною, слухняною, безправною. Андрій дивиться то на мене, то на матір, і я бачу: він у шоці. Вперше за всі ці роки його тиха, покірна дружина показала зуби. Ну що, любий, тепер твій хід.
Після тієї розмови на кухні минув тиждень. Цілий тиждень тихої війни: Наталя Іванівна демонстративно не розмовляла зі мною, тільки важко зітхала, проходячи повз. Андрій метався між нами, як звір у пастці, намагаючись робити вигляд, що нічого не відбувається. А я я вперше почувалася людиною, а не підлогою ганчіркою.
Того вечора я сиділа у нашій маленькій вітальні, підібравши ноги у старе крісло. Улюблене крісло Андрієвого тата єдина річ, яку чоловікові вдалося забрати з батьківського дому після смерті батька. Наталя Іванівна тоді влаштувала скандал: «Як це так, память про батька з дому виносити!» А мені здається, вона просто не хотіла відпускати сина навіть символічно.
Я намагалася читати якийсь жіночий роман мама завжди каже, що вони допомагають відволіктися. Але рядки скакали перед очима, а думки все поверталися до нашої ситуації. Чому, ну чому все має бути так складно? Чому не можна просто жити своєю сімєю, без цього постійного контролю, без наказів, без
Олю.
Я здригнулася. Андрій стояв у дверях збентежений, спантеличений. Мій улюблений хлопчина, який так і не навчився бути чоловіком.
Чого не спиш? спитав він, переступаючи з ноги на ногу.
А ти чого? я поклала книгу.
Та ось думаю.
Про що?
Він увійшов у кімнату, важко сів на диван. Помовчав, розглядаючи свої руки.
Ти ти якась холодна стала. Мама каже
Давай без мами, перебила я. Давай просто ти і я. Андрію, ти коли-небудь замислювався, чому я за тебе вийшла?
Він підняв на мене здивований погляд:
Ну тому що любиш?
Тому що закохалася в сильного, веселого хлопця, який не боявся приймати рішення. Памятаєш, як ти мені пропозицію зробив? Прямо у парку, при всіх. А твоя мама була проти казала, рано ще
Ну так, він слабо посміхнувся. Я тоді в