Вечір добігав кінця, і в квартирі, де жили Марічка, її чоловік Дмитро та свекруха Ганна Іванівна, зазвичай панувала тиша. Але сьогодні щось пішло не так з самого ранку. Двохрічний Ярик капризував, Ганна Іванівна постійно знаходила привід для нарікань, і Марічка відчувала себе виснаженою. Вона старалася як могла: готувала улюблені страви свекрухи, прибирала хату, доглядала за Яриком. Та вдовольнити Ганну Іванівну було неможливо.
“Марічко, ти знову не так скрутила рушники”, бурчала свекруха, проходячи повз ванну. “Скільки можна тобі казати кутком до себе, а не від себе!”
Чи:
“Ти ж дитину не так вдягла, Марічко! На дворі прохолодно, а ти його в тонку кофту! Він же застудиться!”
Марічка щоразу зітхала. Вона не сварилася, терпіла, сподівалася, що з часом усе налагодиться, що Ганна Іванівна звикне до неї, до Ярика, до їхнього спільного життя. Дмитро, коли ставало зовсім нестерпно, зазвичай мовчав. Якщо Марічка намагалася пожалітися, він байдуже відповідав:
“Та годі тобі, Марічко. Мати стара, нерви в неї.”
Марічка готувала сюрприз на їхній річницю весілля. Замовила невеликий торт, купила Дмитру новий шкіряний ремінь, про який він давно мріяв. Хотіла влаштувати затишний вечір, тільки для них трьох з Яриком, звичайно.
У день свята, коли вечеря була майже готова, а Ярик, на щастя, заснув, Ганна Іванівна влаштувала чергову сцену. Цього разу через те, що Марічка, на її думку, “пересолила борщ”. Хоч борщ був зовсім звичайним.
“Це ж не їстівно!” кричала свекруха, стукаючи ложкою по столу. “Ти що, нас отруїти вирішила? Марічко, ти взагалі не вмієш готувати!”
Марічка стояла біля плити, стискаючи в руці черпак. Річниця, торт, сюрприз усе летіло к чортам. Вона обернулася до Дмитра, який сидів за столом, опустивши очі. Вона чекала, що він нарешті щось скаже, захистить її, зупинить цей абсурд. Але він мовчав.
“Дмитре”, тихо промовила Марічка. “Ти щось скажеш?”
Він підвівся, повільно вийшов із кухні в коридор. Марічка пішла за ним.
“Мати має рацію”, сказав Дмитро, не дивлячись на неї. “Ти завжди щось робиш не так.”
На очах у Марічки навернулися сльози. Це була остання крапля. Вона дивилася на чоловіка, а він у стіну.
“Ти взагалі розумієш, що кажеш?” її голос здригнув. “У нас сьогодні річниця! Я я готувала, я старалася! А твоя мати”
Дмитро різко повернувся до неї. У його очах не було злості, лише втома та якась байдужість.
“Не подобається моя мати іди геть.”
Ці слова прозвучали так буденно, так звичайно, що Марічка навіть не одразу зрозуміла їхню вагу. Він промовив це, ніби давав їй пораду, а не виносив вирок. Потім він відвернувся і пішов у кімнату. Вечеря була зіпсована. Свято було зіпсоване. Усе було зіпсовано.
Марічка сиділа на ліжку у їхній спальні, обіймаючи сплячого Ярика. Сльози висохли, залишивши на обличчі солоні смужки. Вона була у шоці. Він сказав: “Іди геть”. Невже він серйозно? Це ж їхній дім. Їхня сімя. Невже він так легко готовий відмовитися від неї, від сина? Валізу вона не збирала. Вона просто не вірила, що це все взагалі реально. Здавалося, що це якийсь страшний сон, який закінчиться зранку.
Минув день. Потім ще один. Дмитро не просив вибачення. Він поводився холодно, відсторонено. Приходив з роботи, їв мовчки, потім ішов у свою кімнату чи сідав за компютер. Майже не розмовляв із нею. З Яриком грав формально, без колишнього запалу.
Коли Марічка спробувала заговорити з ним, він відмахнувся.
“Мати дуже образилася. Вона сказала, що ти її образила.”
“Я її образила?” Марічка не вірила своїм вухам. “Вона на мене накричала через борщ!”
“Неважливо”, відрізав Дмитро. “Усе залежить від тебе. Зроби перший крок. Вибачся. Тоді, може, вона пробачить.”
У його словах не було примирення. Лише ультиматум. І Марічка почала розуміти. Це не її дім. Тут вона тимчасова. Її терплять, доки вона зручна, доки виконує всі функції. А як тільки вона перестає бути ідеальною, її можна просто викинути, як непотрібну річ. Страх, який вона відчувала першого дня, змінився глибоким, тиснучим усвідомленням. Це не сімя. Це гра в односторонню вірність. Вона має бути вірна Дмитру, його матері, їхнім примхам. А вони їй нічого не винні.
Дмитро сидів у кавярні з другом Тарасом. Він говорив повільно, обдумуючи кожне слово.
“Слухай, друже, у мене тут з Марічкою заковика.”
Тарас ковтнув кави.
“Що знову? Свекруха?”
Дмитро кивнув.
“Ну так. Мати вона стара, нерви. А Марічка вона молода, має підлаштовувати