У відділення реанімації завітала Марійка молода медсестра, щойно після коледжу. Очі світились, а щоки горіли:
“Ольго Михайлівно! Він знову тут! Уявляєте?”
“Хто ‘він’?” завідувачка втомлено потерла скроні. Нічна зміна була важкою, а тут ще й це…
“Кіт! Сірий, з білою лапкою… Годину вже сидить! І щодня приходить, уявляєте?”
“Як це ‘щодня’?”
Ольга Михайлівна, завідувачка реанімації, знову перевіряла документи перед обходом. Нова пацієнтка з пятої палати досі не приходила до тями. Чотирнадцять днів у комі після того, як її збила машина на переході. Якийсь шалений водій проскочив на червоне… Наче їм мало клопоту!
Марійка сіла на краєчок стільця:
“Та вже два тижні, як ходить. До вікна палати, де лежить Ганна Миколаївна. Сидить і дивиться, дивиться… Санітари його жене а він повертається. Ми його вже прозвали Вартовим.”
Ольга Михайлівна скривилась от ще, безпритульних котів не вистачало! Хотіла лаяти медсестру, але роботи було багато. Та щось у голосі Марійки змусило її підвестись і підійти до вікна.
На підвіконні справді сидів кіт. Сірий, з білою лапкою саме такий, як описувала Марійка. Худорлявий, але, певно, колись домашній: шерсть скуйовджена, але видно, що його доглядали. Сидів якось не по-котячому, ніби вартовий. І пильно дивився у вікно палати, де лежала та сама жінка.
“Господи, яка маячня, пробурмотіла завідувачка. Людина між життям і смертю, а ми тут про котів…”
Але щось у цьому не давало їй спокою. Можливо, упертість, з якою кіт повертався, попри всі спроби його прогнати? Такої відданості навіть у людей не часто побачиш.
“Що ми знаємо про пацієнтку?” раптом спитала вона.
Марійка знизала плечима:
“Майже нічого. Ганна Миколаївна, пятдесят три роки. Живе сама, іноді її відвідує син. Збили її на переході біля дому…”
“Якого дому?”
“Он тієї пятиповерхівки, медсестра махнула рукою. За парканом лікарні.”
Ольга Михайлівна знову подивилась на кота. Він ніби відчув її погляд повернув голову. У завідувачки аж мурашки побігли від його напруженого виразу.
Відповідь прийшла несподівано того дня син пацієнтки приніс документи. З папки випало фото. На ньому Ганна Миколаївна сиділа в кріслі, а на колінах у неї… сірий кіт з білою лапкою.
“Це… голос Ольги Михайлівни задрижав. Хто це?”
Син глянув на знімок і зідхнув:
“Це Рибка, мамин кіт. Два роки тому зник вибіг, коли двері залишили відкритими. Вона всі подвіря оббігала, оголошення розклеювала… Навіть переїжджати не хотіла: ‘А якщо Рибка повернеться? Як він мене знайде?'”
Ольга Михайлівна відчула, як по спині пробіг холод. Виходить, кіт знайшовся, але запізно… Можливо, він був поруч, коли її збили, і простежив за швидкою допомогою. А як знайшов вікно? Напевно, заглядав у всі…
“Де вона живе?” спитала завідувачка.
“Ось он, за лікарнею. У сірій пятиповерхівці…”
Раптом у палаті пролунав різкий сигнал монітора. Всі кинулись туди кардіограма показувала, що Ганна Миколаївна починає виходити з коми.
Коли вона вперше відкрила очі, довкола метушились лікарі. Яскраве світло, голоси, звуки апаратів… Все ніби в тумані.
“Мамо! схвильовано промовив син. Ти нас чуєш?”
Ганна Миколаївна ледве кивнула. Говорити ще не могла горло пересохло.
“Тихо, не поспішайте, мяко сказала Ольга Михайлівна. Ви молодець…”
Пізніше син тримав маму за руку і плакав. Потім раптом усміхнувся:
“Мамо, а в мене для тебе новина… Рибка знайшовся!”
У очах Ганни Миколаївни спалахнуло розуміння, потім здивування, а потім щастя.
“Лягайте, не хвилюйтесь, попередила Ольга Михайлівна. Вам ще потрібно відпочивати.”
“Уявляєш, мамо, син гладив її руку, він сам тебе знайшов! Два тижні сидів під вікном… Лікарі його помітили. А коли я фото показав одразу впізнали!”
Сльози покотились по щоках жінки.
“Я його забрав додому, продовжив син. Спочатку не хотів іти, все до лікарні рвався. Але ми домовились я його до тебе приводитиму, як тільки дозволять…”
Коли Ганну Миколаївну перевели в звичайну палату, син прийшов із переноскою, з якої лунало незадоволене мурчання.
“Котів не можна, суворо сказала санітарка. Правила!”
Але Ольга Михайлівна лише махнула рукою:
“Цей кіт заслужив бути тут більше, ніж деякі люди.”
“От же, проворчала Марійка. А ми думали уявилось…”
“Нічого не уявилось, тихо відповіла завідувачка. Іноді любов сильніша за час і відстань.”
Рибку випустили і він миттєво кинувся до ліжка, тицяючись носом у господиню. Вона см