Все віддане дітям: історія жінки, позбавленої спокою
*« Я продала будинок заради дітей і залишилася ні з чим»* сповідь жінки, у якої забрали право на відпочинок
Я завжди вважала сімю притулком. Думала, що діти будуть поруч, коли настане старість, і що можна обміняти дах над головою на тепло люблячих сердець. Тепер же кожного ранку я прокидаюся в чужих куточках, не знаючи, де опинюся ввечері. Так живе тепер бабуся Колетта та сама Колетта Дюран, яку вся Нормандська вулиця знала як гордого власника великого доглянутого будинку. Зараз її притулки це орендовані кухні, спальніперехідники і постійне питання: *« Чи я набридла?»*
Все почалось, коли її сини, Едуар і Люсієн, переконали її продати будинок. *« Нащо, мамо, самій боротись у селі? Ти вже не дитина, вже не можеш доглядати сад, розпалювати камін чи чистити сніг. Переїдеш до нас по черзі простіше для тебе, спокійніше для нас. А гроші від продажу розподілимо між онуками.* Що могла відповісти стара мати? Звісно, вона погодилась. Хоча допомогти, залишитися поруч.
Її сусідибатьки тоді намагалися її відмовити:
*« Не поспішай, Колетте. Після цього будеш жалкувати. Ніколи не купиш новий будинок, а в будинках дітей їхні правила. Ти будеш гостьовою, а не дому. І їхні квартири задушливі ти ж завжди любила простір.*
Але слухати їх ніхто не хотів. Будинок продали, гроші розподілили, і бабуся Колетта з валізою в руках стала пересуватись з одного сина до іншого. Спершу у Едуара, у його трьохкімнатній парижській квартирі. Завтра у Люсієна, у його маленькому передмісті. Такий графік триває вже три роки.
*« У Люсієна краще», колись зізналася вона моїй мамі. *« Там є крихітний садик, я можу доглядати квіти, дихати. Амелія, моя невестка, добра, спокійна, діти слухняні. Вони дали мені кімнату маленьку, але з телевізором і навіть мініхолодильником. Я спокійна, нікого не турбую. Коли вони працюють, а діти в школі, я перетираю білизну, трохи копаю. Потім повертаюсь до своєї кімнати.*
Вона планувала провести літо там, а восени переїхати до Едуара. Але у старшого сина життя було іншим. Там їй виділили куток справжній куток між кухнею й балконом. Кутовий диванліжко, нічна тумбочка, мішок для одягу. Вона готувала в таємниці, прала, коли ніхто не бачив. І весь час залишалося це відчуття зайвості.
*« Клеманс, дружина Едуара, шепотіла вона, майже не розмовляє зі мною. Жодного слова. І я не змогла зблизитися з онуком. Я старої школи, а він з екраном Я чужа в їхньому будинку. Вони ніколи не запросили мене у свою сільську оселю. Я крадусь, ніби тінь. Ввечері кладу їжу на радіатор, щоб вона трохи зігрілася. Уникаю кухні, бо боюся випадково натрапити на когось.*
Нещодавно вона захворіла. Розповіла:
*« У мене була гарячка, болі в мязах. Я подумала, що це кінець. Викликали лікаря, дали таблетки. Спала два дні. Але гірше за хворобу було те, що ніхто не підходив. Жодного доброго слова. «Лягай у ліжко, одужуй, але не заважай нам». *
Тоді її батьки спитали:
*« Колетто, а якщо стане гірше? Хто буде про тебе піклуватись? Ти вже без сил. Ти вічно пересуваєшся: сьогодні тут, завтра там. Ні даху, ні спокою».
Вона з тяжким вдихом відповіла:
*« Навіщо Я помилилась. Жахлива помилка. Продала будинок і разом з ним свою свободу. Не треба було слухати дітей. Хоча я хотіла допомогти, я*
Вона глянула у вікно, трясучими руками тримала валізу і прошепотіла: *« У мене залишилися лише спогади і цей страх страх закінчити в госпітальному коридорі, непомітною, як старий предмет, про який забувають».*
