Жахлива правда випливла зовсім випадково. У моєї молодшої чотирирічної сестрички, Оленки, знайшли пупкову грижу. Лікарі сказали не затягувати. Чим швидше прооперують, тим краще. Оленка без тата навіть і слухати не хотіла про лікарню. Дочекалися, поки він повернеться з рейсу, і батько провів її аж до операційної.
Таточку, ти мене тут чекатимеш? ридала сестричка.
Куди ж я подінуся, донечко? Звісно чекатиму. Чого плачеш, ти ж у мене така смілива?
Я ж не плачу! Я просто зітхаю!
І її забрали. Нескладна планова операція. Але батьків попросили здати кров це була обовязкова умова.
Та в неї ж лише з одним з нас може збігатися, зауважив тато. Може, спочатку зробите проби? Щоб ми вам зайву не здавали.
Кров ніколи не буває зайвою! рішуче відповів лікар.
Мати з батьком здали кров. Мама була бліда, здавалося, ось-ось знепритомніє. Потім не могла всидіти на місці. Бігала до процедурної, розмовляла з медсестрою. Потім Оленку вивезли з операційної, тато пішов зустрічати, як і обіцяв. Сидів із нею весь вихідний. Мама трохи заспокоїлась, провідала доньку і повезла мене додому, хоча я й відмовлявся.
Я теж можу з нею посидіти, наполягав я.
Мені тоді вже виповнилося одинадцять. Оленку, свою маленьку світловолосу сестричку, я любив більше за все на світі. Напевно, навіть більше, ніж маму й тата. А як її було не любити? Янгол. Світловолосий янгол у плоті.
Уявіть собі невеличкий райцентр із районною лікарнею. Так, новою, повністю облаштованою навіть банк крові був, хай йому грець. Але селище воно й є селище. Минуло три дні Оленка вже була вдома, тато збирався в рейс. Пішов купити цигарок у дорогу. А повернувся наче грізна хмара.
Таточку закричала Оленка зі своєї кімнати (у неї ще був постільний режим) Ти приніс мені мої улюблені зефірки?
Батько залишив пакет із магазину в коридорі. Наказав мені йти до сестри. Взяв матір за лікоть і завів у кухню.
Василю Василю що ти?
А в кухні відбулась розмова, про яку я довідався лише через роки тоді ми з Оленкою нічого не розуміли. Вона була ще мала, а я слухався батька. У кімнату так у кімнату. Оленка захлипала й почала вимагати тата й зефір, я запропонував їй почитати. Дякувати Богу, погодилася.
У кухні Василь, з божевільним поглядом, підійшов до Ганни так близько, що вона притиснулася до стіни. Відступати далі було нікуди.
Це правда? Що Оленка не моя?
Та як що ти Василю, ти в розумі? Що це за дурниці?
А я тобі скажу що. У мене кров друга позитивна, у тебе перша позитивна. А в неї він кивнув у бік дверей третя негативна. Якщо щось переплутали, можна ж перездати.
Ганна рішуче відштовхнула чоловіка, підійшла до столу, сіла. Схилила голову на руки й простонала:
Сволочі. Ну просила ж! Нащо їм усе це? Заздрять, Василю, на наше життя. Усе в нас є. І діточки гарні.
Просила, значить ну, зрозуміло.
Він вийшов із кухні, де залишилася плакати Ганна. Лише раз помилилася від самотності з інженером із відрядження. Чоловік постійно в рейсах. У кіно чоловік-далекобійник це романтично. А в житті холодно й сумно. Ганна вирішила, що треба щось робити! Адже він теж, напевно, не святий. Скільки днів їздить. Вона схопилася й побігла за Василем, але його вже й слід прост