**Рання весна**
Маленька Дарійка, чотирирічна дівчинка, розглядала «новенького», що недавно зявився у їхньому дворі. На лавці сидів сивий пенсіонер, спираючись на палицю, наче чаклун із казки.
Дідусю, ви чарівник? просто запитала вона.
Отримавши заперечну відповідь, Дарійка трохи засмутилась.
А навіщо вам ця палиця? продовжила вона.
Щоб легше ходити, пояснив чоловік і представився: Я Борис Васильович.
Значить, ви дуже старий? невгамовно допитувалася дівчинка.
Для тебе старий, а для мене ще ні. Просто нога болить, недавно зламав. От і ходжу з палицею.
Тут вийшла бабуся дівчинки, взяла її за руку і повела в парк. Олена Миколаївна привіталась із сусідом, він усміхнувся. Але дружба між шістдесятидворічним Борисом і Дарійкою завязалася швидше. Дівчатко, чекаючи бабусю, виходило у двір раніше й встигало розповісти старшому другові всі новини: про погоду, про те, що бабуся спекла на обід, і чим хворіла її подружка тиждень тому.
Борис Васильович завжди годував маленьку сусідку смачними шоколадними цукерками. І дивувався: кожного разу вона дякувала, розгортала, відкушувала рівно половину, а другу акуратно загортала назад у фантик і ховала в кишеню.
Чому не зїдаєш цілу? Не смачна? питав він.
Дуже смачна. Але треба поділитись із бабусею, відповідала дівчинка.
Пенсіонер розчулився, і наступного разу вже дав їй дві цукерки. Але Дарійка знову відкусила півкруглої й сховала решту.
А тепер кому бережеш? здивувався Борис Васильович.
Тепер можна мамі й татові. Вони самі куплять, але дуже раді, коли їх частуватимуть.
Значить, у вас дружня родина, зрозумів сусід. Тобі пощастило, донечко. І в тебе добре серце.
І в бабусі теж! Бо вона всіх дуже любить почала розповідати дівчинка, але бабуся вже вийшла з підїзду й взяла її за руку.
Борисе Васильовичу, дякуємо за частування, але внучці, а й мені ліпше не їсти солодке.
Тоді як же мені бути? Що ж вам можна? заклопотано запитав він.
У нас усе є, дякуємо, усміхнулася Олена Миколаївна.
Ні, так не можу. Хочу вас частувати! До того ж я налагоджую добросусідські стосунки, сміявся Борис.
Тоді годі про цукерки переходимо на горіхи. І їсти їх тільки вдома, чистими руками. Гаразд? бабуся глянула і на сусіда, і на онуку.
Дарійка й Борис згодились, і наступного разу в кишенях дівчинки вже лежали волоські горіхи чи фундук.
Ой ти ж моя білочка! Горішки носить. А ти знаєш, що це дороге зараз, а дідусеві ліки потрібні? Бачиш, він кульгавий?
Він зовсім не старий і не кульгавий! Нога йому видужує, заступалася за друга Дарійка. І він до зими хоче на лижах кататись!
На лижах?! здивувалася бабуся. Ну, молодець.
А мені купите лижі, ба? Ми з Борисом Васильовичем будемо разом, він обіцяв навчити!
Пізніше, гуляючи в парку, Олена Миколаївна побачила, як сусід активно ходить алеями вже без палиці.
Дідусю, я з тобою! Дарійка наздоганяла його й ішла поруч.
Зачекайте й мене! поспішала за ними бабуся.
Так вони й почали гуляти втрьох. Для Олени Миколаївни ці прогулянки стали приємними, а для Дарійки веселою грою. Вона встигала бігати, танцювати на стежці, залазити на лавку, а потім знову йти поруч, командувати:
Раз-два, три-чотири! Міцніше крок, дивись вперед!
Після прогулянки бабуся й сусід сиділи на лавці, а Дарійка гралася з подружками, але перед розставанням завжди приймала від Бориса горішки.
Ви її пестите, соромилася бабуся. Давайте залишимо це святам.
Борис розповів, що пять років тому став удівцем, і тільки недавно обміняв свою трикімнатну квартиру на дві: однушку для себе й двокімнатну для сина.
Тут мені подобається. Хоч я й не дуже товариський, але добрі сусіди потрібні.
Через два дні в двері Бориса подзвонили. На порозі стояли Дарійка й Олена Миколаївна з тарілкою пиріжків.
Ми теж хочемо вас пригостити! сказала бабуся.
А чайник у вас є? допитливо запитала Дарійка.
Авжеж! Яка ж радість!
За чаєм усім було затишно й тепло. Дарійка з цікавістю розглядала бібліотеку та колекцію картин сусіда, а Олена Миколаївна спостерігала, з якою терплячістю Борис розповідав їй про кожну.
Мої онуки далеко І вже студенти. Сумува