**Щоденник**
Пів життя я прожила сама. Так, був шлюб, але чоловік пішов через рік після весілля, коли я народила нашу доньку. Ще добре, що Тарас не зовсім без серця виявився залишив нам трикімнатну. Другий раз заміж не сподівалася йти. Та й не була самотньою. Росла моя Соломія. Треба було її вирощувати, годувати, вчити. Турбот, як завжди, більш ніж достатньо.
Зрозуміло, що як не старайся, а батьківської теплоти не заміниш. Соломії цього бракувало, і згодом вона почала кріпко привязуватися до кожного хлопця, з яким спілкувалася. Не всім було до душі така відданість. Часто доводилося втішати її після чергового розпачу. Та Бог ласкавий з часом донька знайшла свого чоловіка.
Богдан був руки з місця, добрий, порядний. Я тільки й мріяла, щоб Соломія з ним побудувала родину. Поважав і її, і мене. Що ще треба? Здавалося, ідеальний зять. Але, як кажуть, занадто добре теж недобре. Не минуло й півроку, як Богдан став змінюватися.
А я тим часом доглядала за своєю матірю. Вона ще була живою, хоч і слабкою. Народила мене рано, як і я Соломію, тому встигла побачити онуку. Та здоровя стало зраджувати, і довелося забрати бабусю до себе. Догляд лежав на мені, але це мене не бентежило. Мати була тихою, розсудливою. От тільки зятеві це не подобалось.
Чого він так нервував не знаю. Його ж ніхто не змушував годувати чи мити бабусю. Все робила сама. Але з кожним днем Богдан ставав усе більш похмурим. Навіть Соломія почала мене уникати. Колись вечеряли разом, тепер вони зачинялися у кімнаті. Пробувала поговорити марно. Мовчить, відвертається.
Про онуків і мови не йшло. Кажуть: «Поки що не час». Спочатку настоювала, потім відступила їхнє життя. А от Богдан почав мене дратувати. В моєму ж домі поводився, наче він голова, хоч ні копійки не вклав у хату. Зате з друзями пропадав. Куди подівся той добрий хлопчина, яким він спочатку здавався?
Мабуть, справжнє обличчя показав.
До Нового року він став у гострий кут. І свято святкував окремо від нас з бабусею. Соломія хоч вийшла опівночі привітати, а Богдан навіть не виглянув.
А наступного дня він мені й каже: «Продаємо бабусин будинок і беремо собі нову квартиру». Я остовпіла. Вони ж півроку живуть у моїй хаті на моїй харчі! Їм цього мало?
Ні, це мамин будинок, відказала я. Заробіть самі, якщо хочете нове житло.
Богдана це розлютило. Того ж дня він зібрав речі, забрав Соломію та поїхав до своїх.
Боляче, що донька навіть не заперечила. Але це її вибір. Якщо вважає, що так краще нехай.
**Повчальний кінець:**
Чоловік показує себе не у словах, а у вчинках. Надійся на свою розсудливість, а не на обіцянки.