Чому Марійка почала вязати пінетки вона й сама не могла пояснити.
Її дочці вже минуло сорок. Два роки тому та овдовіла, так і не ставши матірю. Минулого року вийшла заміж знову, але новий чоловік був молодший і говорив, що хоче спочатку пожити для себе, без поспіху.
Син Марійки давно вїхав до Канади і не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У хаті не лунав дитячий сміх, не було й надії на поповнення.
Якось у крамниці Марійка натрапила на пряжу. Мякі відтінки української вовни привабили її. Збиралася звязати собі кофту, купила тонкі спиці та гачок. Та несподівано почала вязати пінетки.
До вечора перша пара була готова. Пряжі лишилося чимало. Наступного дня вона звязала чепчик, а потім кофточку та штанишки. Завершивши комплект, дістала стару коробку з ґудзиками і вибрала найкращі у вигляді квіточок.
Вона випрала речі в тазику з мяким засобом, обережно розклала сушити на рушнику. Дивлячись на ці крихітні роботи, Марійка зітхнула:
От і помру, так і не приголубивши онуків
Але раптом спала на думку:
Десь у світі є дитина, якій вони справді потрібні.
Вона відкрила ноутбук, шукаючи будинки малюка у своєму місті. Прочитала кілька статей, зібралася й пішла по нову пряжу тепер у блакитних тонах.
За кілька днів вона звязала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і стільки ж теплих шапочок, кожну іншого кольору. Склавши все в коробку, Марійка пішла до будинку малюка.
Без документів ми не візьмемо речі, пояснила працівниця. Краще б принесли підгузки, вони завжди в дефіциті.
Марійка стояла з вязаними речами в руках і плакала.
Гаразд, давайте якось оформимо, згодом сказала жінка. Ходіть, приміряємо пінетки на діток.
Марійка брала на ручки немовлят, гладила їхні ніжні щічки й надягала на маленькі ніжки пінетки. Тим, хто був старший, приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Там казали, що краще нести памперси.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А тепер давай варити борщ.
Нам дитину не віддадуть, ми ж старі, мені 61, а тобі 62, сумно промовила Марійка.
Може, і не віддадуть, але ж двері ніхто не зачинить, спокійно відповів чоловік. Домовимося, приходитимемо, допомагатимемо. Пінетки й шкарпетки вязатимемо точно знадобляться.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі. Їм майже два, задумливо сказала Марійка. Гадаю, їм підійдуть вязані костюмчики. Може, зараз і завеликі, але діти ж ростуть. А пінетки вийшли якраз їхнього розміру я їх у вигляді черевичків зробила.
Підемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую, будемо їх навідувати.
Так і сталося. Чотири місяці Марійка з чоловіком були волонтерами в будинку малюка. Вона вязала нові костюмчики на виріст, а близнюки вже кликали її мамою. Але одного разу, коли вони прийшли, дітей там не виявилося.
Уявіть, їх усиновили, відразу обох, розповіла працівниця. Зробили фото у ваших вязаних костюмчиках, і того ж дня подзвонила одна пара. Кілька місяців готували папери, а сьогодні їх забрали. Ми аж до останнього боялися, що не візьмуть двох одразу.
У Марійки на очах виступили сльози.
Ну чого ж ти, дурненька, плачеш? лагідно промовив чоловік. Радіти треба.
Того вечора подзвонила донька:
Мамо, з татом можете до мене заїхати? Треба допомогти.
Що, з краном знову? запитала Марійка. Чи сусіди зверху знову затопили?
Ні, треба зібрати ліжечко, відповіла донька. Приїдете? Краще не дзвоніть, відкрийте своїми ключами.
Добре, приїдемо, кивнула Марійка.
Вони сіли в свою «Таврію» й поїхали. Квартира доньки сяяла чистотою, а з кухні пахло свіжою паляницею. Марійка з чоловіком перевзулися в домашнє.
Помыйте ручки й заходьте в кімнату, гукнула донька з кухні. Зараз підійду.
Вони сіли на диван і ввімкнули телевізор. Раптом чоловік тихенько штовхнув Марійку в бік.
Вона підвела голову. У дверях стояв зять, Олексій.
На його руках сиділи ті самі близнюки, одягнені у вязані Марійкою костюмчики й черевички. Хлопчик тримав шматочок груші, а дівчинка, з перемазаними щічками, жартівливо зиркала й тягнулася до фрукта. Олексій усміхався.
Навіть не знаю, як сказати Коротше, тепер у вас онуки. Ми мовчали, бо не знали, чи вийде оформити. Зараз Наталя підійде, вона як раз варить їм манну кашу.
У кімнату вбігла Наталя, червона й усміхнена.
Мамо, тату, знайомтеся це Оленка й Мишенько. Я побачила їхнє фото на сторінці «Чекають