Жінці виповнилося сімдесят років. Ювілей! До цього дня купила тканину й замовила сукню. Дуже гарну, витончену.
І до неї через інтернет срібні сережки, дорогі.
Надягла, глянула в дзеркало побачила, що помолоділа.
Все-таки без оновочок жити не можна, подумала жінка. Вони піднімають настрій.
Потім взялася готувати, щоб гостей смачненьким пригостити. Мали прийїхати сестри. А ще брат мав привезти старезну матір. Їй незабаром девяносто пять минало.
Стіл сяяв святковим посудом, а страви аж просилися в рот. Гості прибули.
Матір-старушку посадили на найпочесніше місце. Як завжди, вона трохи посидить, а коли втомиться піде в сусідню кімнату полежати.
Ювілярка переодяглася в нову сукню, натягла сережки. Вийшла до гостей і вони аж захоплено зітхнули.
Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Підняли перший тост. Потім, як і належить, другий. І одна з сестер раптом промовила:
Ти мене здивувала. У сімдесят років сукню замовила. Ще й сережки оті дорогенькі. Навіщо тобі? Куди виряджатися? Дома сидиш уже скільки років. Якби для чоловіка так його ж нема. Не працюєш, до театру не ходиш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Донашувати треба.
Інші сестри закивали головами. І почали розповідати, що у них усі шафи забиті одягом не переносити.
І раптом нове вбрання ніби стиснуло. Тісним стало. Срібні сережки потяжчали й почали відтягувати вуха. А в душі порожнеча. І різко прокололо думка:
Сімдесят уже сімдесят, життя пройшло, а я от сиджу, виряджена стара бабуся.
Жінка якось одразу постаріла, а зникла усмішка обличчя стало камяним.
Не хотілося ні з ким говорити. Не хотілося їсти шматок у горло не ліз. Не хотілося свята. Гості, ніби відчувши зміну господаркиного настрою, притихли.
Тоді заговорила мати, яка до цього мовчала:
Моя мати теж мало не до ста дожила. І батько. Довгожителі ми.
І коли матері девяносто минуло, батько піш на базар і купив бордову хустку.
Коли за стіл сіли, він дістав подарунок із потаємного місця й передав їй.
Точніше накинув на плечі ту саму хустку.
Мати, помолоділа та щаслива, сиділа й гладила нову хустку старенькими руками. І наче на двадцять років молодша стала які там девяносто!
Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони приносять нам радість. А щасливими нас роблять любов і увага близьких.
Помовчавши, додала:
Забули, чи що?
Мудро промовила. І звернулася до дочки, яка про сукню не те сказала:
А тобі ось що скажу. Язика свого отруйного стримуй. Словами не розкидайся.
Підвелася й пішла в іншу кімнату полежати. Втомилася.
Сиділи мовчки. За столом як і раніше було сумно. Сестра, що «словами розкидалася», таки вибачилася. Але легше від цього не стало.
Говорили про щось, але бесіда не клеїлася. Жартували не сміялися.
Не було щирості, не було тепла. Бо слова виявилися отруйними й повисли важкою хмарою.
А потім прийшли улюблена племінниця з чоловіком. Весело всіх привітали, ювілярку привітали.
Чоловік племінниці підійшов, став на одне коліно, подарував букет троянд. І пр