**Щоденник**
Сьогодні моя тітка Марія Гнатівна святкувала сімдесят років. Ювілей! До цього дня вона купила гарну тканину та замовила сукню. Вийшло дуже витончено, з українським орнаментом. Ще через інтернет замовила срібні сережки, добротні, дорогі. Надягла все, подивилася в дзеркало аж помолоділа.
«Таки без нової одежи жити не можна, подумала вона. Воно й настрій піднімає.»
Потім взялася готувати, щоб гостей смачним пригостити. Мали приїхати сестри, а ще брат везе старезну матір. Їй незабаром девяносто пять мине.
Стіл сяяв праздовими тарілками, і страви аж пахли так, що слина бігла. Гості зібралися. Матір посадили на найпочесніше місце. Як завжди, трохи посидить, а коли втомиться у сусідній кімнаті відпочине.
Іменинниця переодяглася в нову сукню, сережки наділа, вийшла до гостей і всі ахнули. Їй було приємно, що здивувала, що оцінили. Дуже приємно. Випили першу чарку, потім, як слід, другу. І раптом одна з сестер каже:
«Ти мене здивувала. У сімдесят років сукню замовила. І сережки, та ще й такі дорогі. Тобі навіщо? Куди тобі виряджатися? Сидиш удома вже скільки років. Якби для чоловіка так їх уже немає. Не працюєш, у театри не ходиш. У тебе ж повно старих суконь, гарних. Донашувала б.»
Інші сестри закивали. Почали розповідати, як у них шафи забиті одежею, що й за вік не зносити.
І раптом нова сукня ніби стиснула. Тісно стало. І сережки потяжчали, немов у вуха впивалися. І на душі спорожніло. І різко пройшла думка:
«Сімдесят вже сімдесят, життя минуло, а я тут роздітана стара баба.»
Жінка якось постаріла на очах, усмішка зникла, обличчя закамяніло. Не хотілося ні з ким говорити, ні їсти шматок у роті не ліз. Не хотілося свята. Гості, ніби відчувши зміну настрою господині, притихли.
Тоді заговорила мати, яка до цього мовчала:
«Моя мати теж майже до ста дожила. І батько. У нас родина довгожителів. І коли матері девяносто минуло, батько піш на ринок і купив бордову хустку. За столом дістав її з-під лавки й подарував. Вічність не забути, як вона тією хусткою торкалася, немолода, а радісна, наче на двадцять років молодша стала.»
Потім додала:
«Головне душа. Не ми для речей, а речі для нас. Вони нам радість дарують. А щасливими нас роблять любов і увага близьких.»
Помовчала й додала:
«Забули, чи що?»
А потім обернулася до доньки, що про сукню не те сказала:
«А тобі скажу так: язика свого тримай. Словами не сип, наче піском.»
Підвелася й пішла в іншу кімнату відпочити.
За столом стало тихо. Сестра, що «сипала словами», вибачилася. Але легше не стало. Говорили про щось, але розмова не йшла, жартували не сміялися.
Не було щирості, не було тепла. Бо слова були отруйні, і вони повисли важкою хмарою.
Аж раптом увійшла улюблена племінниця Оксана з чоловіком. Весело привіталися, іменинницю привітали. Чоловік став на одне коліно, подарував букет троянд, заспівав рядок зі старого романсу. А Оксана дістала маленьку коробочку а там намисто з річкового перла.
«Де вона його знайшла?» зашепотіли гості.
Вона сама наділа його на шию тітці, потягнула до дзеркала, обняла, засміялася.
За столом знову стало шумно. Знову лунав сміх. Підняли чарки за здоровя іменинниці.
І все! Не стало отруйної атмосфери. Вона розчинилася в любові та щасті. На обличчях усіх справжня радість.
І пішла розмова, і захотілося жартувати, сміятися, їсти смачне, дивитися на жінку, якій усього лише сімдесят.
А вона сиділа й думала:
«Що там сімдесят? Ще стільки попереду! Тільки жити да радіти!»
Так думала помолоділа, елегантна жінка з перловим намистом на шиї. Щаслива жінка, якій сьогодні виповнилося сімдесят.
**Висновок дня:** Слова можуть поранити глибше ніж ніж, але любов загоює все. Треба жити так, щоб кожен день був свят незалежно від віку.