“Наталю Степанівно, я з вашим сином жити не буду, так йому й скажіть,” промовила Маряна.
“А з ким же ти житимеш? Хто тобі потрібен із дитиною? Як бачу, за тином принців на тебе не чекають,” буркнула свекруха.
Маряна складала речі донечки. Свої вже лежали у валізі небагато, лише найнеобхідніше. Інше вирішить пізніше.
Рухи її були мірні, наче вона складала не речі, а молитви. Теплий костюмчик Оленки одна галочка. Черевички ще одна.
Вона вже не ридала, не метушилась. Однієї безсонної ночі вистачило, щоб зрозуміти з Ярославом треба розлучитися.
Вона почула, коли він повернувся. Зазирнув у спальню, не побачивши дружини, відчинив двері дитячої. Маряна вдала, що спить.
Вранці, перед роботою, Ярослав теж підійшов до двері. Постояв, потоптався, але не увійшов відклав розмову на вечір.
Але розмови не буде. За півгодини Маряна викличе таксі та поїде з дворічною Оленкою до батьків.
Після вчорашнього вона не бажала не лише говорити з Ярославом бачити його теж не хотіла.
До того, що він приходив пяний щочетверга, вона звикла. Але вчора був вівторок. До того ж, зранку Маряна просила його прийти раніше, посидіти з донькою, поки вона зустрінеться з подругою Галя обіцяла допомогти знайти віддалену роботу.
Залишати доньку з ним у такому стані вона не наважилась, подзвонила Галі, попросила перенести зустріч. Ярослав розлютився:
“Кому ти дзвониш? Про яку зустріч?” накинувся він.
“З Галею. Ми домовились, але я не можу залишити Оленку з тобою.”
“Чому не можеш?”
“Подивись на себе. Іди проспися, завтра на роботу,” сказала Маряна й пішла на кухню.
“Стояти!” гримнув він, схопивши її за руку. “Що тобі не подобається? Га? З хлопцями посиділи, у Сашка день народження. Принцеса! Я сам вирішую, як мені повертатись додому. Зрозуміла?”
Маряна спробувала вирватися:
“Пусти! Мені боляче! Ти з глузду зїхав!”
Вона рвонула руку, Ярослав захитався.
“Ах ти так!” вигукнув він, і його кулак вдарив її в перенісся.
Маряна схопилась за обличчя. Ярослав, схоже, і сам не очікував такого, відпустив її, пробурчав щось. Але вона повернулась і пішла до доньки.
“Принцеса!” знову крикнув він і вилетів із квартири.
Принцесою її називала свекруха. Наталія Степанівна одразу не сподобалась Маряні.
“Двадцять один рік, а все вчиться! У мене в цьому віці вже дві дитини було!”
“Чоловік, господарство, город! А вона книжки читає! Принцеса! Намучаєшся з нею, Ярошу!”
Батьки Маряни теж не схвалювали зятя.
“Нащо поспішати? Ярослав не останній чоловік на землі! Закохалась? Ну, зустрічайся, але не одружуйся одразу. Подумай чи хочеш жити з ним все життя?”
Маряна подумала. І помилилась. Зрозуміла це за півроку. Могла піти. Але було соромно визнати, що батьки мали рацію. До того ж вона вже була вагітна.
Народження Оленки не змінило Ярослава. Він і далі вважав, що хатні справи та дитина це виключно її турбота.
Її поганий настрій, хвороба доньки ніщо не виправдовувало неготовану вечерю чи невимиту підлогу.
“З однією дитиною не впораєшся? Інші ж справляються! Мабуть, коли я на роботі ти спиш!”
“Не може бути, щоб за цілий день не знайти часу зварити вечерю,” докоряв він.
“У Оленки зубки, вона плаче. Я не можу готувати. Замовила їжу. Може, сам звариш пельмені? Або подержи доньку я приготую.”
Рожевих окулярів давно не було. Маряна все частіше думала, що мати мала рацію не треба було поспішати з цим шлюбом.
Кілька разів вона збиралась піти, але Ярослав обіцяв змінитись. Вона вірила.
Але після вчорашнього, коли він вперше вдарив її, Маряна зрозуміла годі.
Соромно перед батьками? Так. Але жити з чоловіком, який піднімає руку на дружину гірше. І Оленка не повинна так рости.
Мати Маряни побачила з вікна, як до дому підїхало таксі, і звідти вийшла донька з Оленкою на руках.
“Іване, глянь Маряна приїхала. З речами. Іди, допоможи,” сказала вона чоловікові.
Коли Маряна зняла окуляри, батьки завмерли: ліве око набрякло, під ним синці.
“Це Ярослав?!” скрикнула мати.
Маряна кивнула.
“Зараз я йому покажу!” рвонувся до дверей батько.
“Тату, ні,” зупинила його донька. “Я його вже покарала. Краще допоможи забрати наші речі та ліжко Оленки.”
За речами поїхали батько та дядько, а потім до травмпункту.
“Якщо хочете подавати заяву треба до судмедексперта,” пояснив дядько.
“Завтра поїдемо,” сказав батько.
Ярослав повернувся з роботи з квітами для дружини та іграшкою для доньки. Але квартира