Швидка приїхала за кілька хвилин, але для Ганни ці миті здалися вічністю. Між свідомістю та непритомністю лише твердий, чужий голос Романа був єдиною ниткою, що тримала її в реальності. «Тримайся, пані, все буде добре. Діти зі мною, вони в безпеці», шепотів він, стискаючи маленьку ручку Ярика, що ридав у його обіймах. Оля, з очей якої котилися сльози, дивилася на нього з недовірою, але й з відчайдушною потребою в захисті.
Медики швидко уклали Ганну на ноші, перевірили її стан. «Сильне зневоднення, виснаження, ймовірно, гіпоглікемія», промовив один із них. Роман кивнув, потім подивився на близнюків. «Я їду з вами», рішуче сказав він. Водій швидкої мовчки дозволив йому сісти.
Дорога до лікарні була бурхлива. Ганна, бліда, з капельницею, здавалася крихкою, ніби підбитий вітром листок. Роман, звиклий приймати рішення на мільйони гривень, уперше за довгий час відчув, що одна людська життя важча за всі баланси й контракти світу. Він тримав на колінах долоню Олі, а Ярик, виснажений плачем, заснув, притулившись до його дорогого піджака, наче це було найбезпечніше місце на землі.
У лікарні лікарі підтвердили: сильне виснаження, недостатнє харчування, емоційний шок. Ганні потрібні були дні відпочинку, нагляду та гарної їжі. Роман залишився в коридорі, а близнюки, втомлені від сліз, заснули на лавці, вкриті його піджаком.
У тиші лікарні залізний бізнесмен уперше за багато років відчув тріщину в холодній стіні навколо свого серця.
Коли Ганна прокинулася вранці, перше, що вона побачила, обличчя дітей, що мирно спали поруч. Потім помітила високу постать біля вікна. «Пане… чому ви це зробили?» ледь чутно запитала вона, здивовано дивлячись на нього. Роман обернувся й коротко посміхнувся: «Тому що ніхто інший не зробив би. І тому що я не міг пройти повз».
Наступні дні стали відкриттям для обох. Роман приносив дітям новий одяг, іграшки, а для Ганни поживні продукти. Він не хотів виглядати рятівником, але кожен його жест видавав щиру турботу. Коли лікарі дозволили Ганні виписатися, постало питання: куди їй йти? Дім забрали, родина чоловіка відвернулася, а власних засобів ледве вистачало.
Одного вечора в коридорі лікарні Роман прийняв несподіване рішення. «Ганно, я знаю, що ми майже не знайомі. Що у тебе немає причин мені довіряти. Але дозволь допомогти. У мене є великий будинок, пуст