Оленко Іванівно, треба дівчинці далі вчитись. Такі ясні голови рідкість. Вона має особливий дар до слів, до книжок. Побачили б ви її оповідання!
Моїй доньці було три роки, коли я знайшла її під мостом у калюжі. Виростила як рідну, хоч люди й шепотіли за спиною. Тепер вона вчителька у місті, а я все так само живу у своїй хатці, перебираючи спогади, наче дорогоцінні бісернини.
Скрипнула підлога знову думаю, треба б полагодити, та все руки не доходять. Сіла за стіл, дістала свій старий щоденник. Сторінки пожовкли, як осіннє листя, але чорнило все ще живе. За вікном завиває вітер, верба стукає гілкою, ніби проситься в хату.
Чого це ти розгойдалась? питаю її. Почекай, скоро весна.
Смішно, звісно, з деревом розмовляти, але коли живеш сама, усе навколо здається живим. Після тих страшних часів я залишилася вдовою мій Тарас загинув. Останній його лист досі ховаю, жовтий від часу, затертий на згинах стільки разів перечитувала. Писав, що скоро повернеться, що любить, що заживемо щасливо А через тиждень дізналась.
Дітей Бог не дав, може, й на краще у ті роки й хліба не виходило дістати. Голова колгоспу, Василь Іванович, завжди мене втішав:
Не журся, Оленко. Ти ще молода, знайдеш собі чоловіка.
Більше не піду, твердо відповідала. Одного разу любила досить.
У колгоспі працювала від світанку до ночі. Бригадир, Петро Сидорович, бувало, гукає:
Оленко Іванівно, годі вже, іди додому!
Встигну, кажу, поки руки працюють, душа не вяне.
Господарство в мене було невелике коза Марта, така ж уперта, як і я. Пять курочок вони мене вранці будили краще за півня. Сусідка Пара́ска часто жартувала:
Ти, бува, не квочка? Чого це твої птахи раніше всіх кукурікають?
Город тримала картопля, цибуля, буряки. Все своє, з землі. Восени робила запаси огірки, помідори, гриби. Взимку відкриєш банку і ніби літо вертається.
Той день памятаю, як зараз. Березень був мокрий, холодний. Пішла до лісу по хмиз піч топити треба. Валежнику було багато, тільки збирай. Набрала вязку, йду додому, чую плаче хтось. Спершу подумала вітер, але ні, виразно так, дитячий схлип.
Спустилась під міст, дивлюся дівчинка маленька сидить, уся в болоті, сукня мокра, очі налякані. Як побачила мене замовкла, тільки тремтить, як осиковий лист.
Ти де взялась, дитинко? питаю тихенько.
Мовчить, лише очі великі. Губи синенькі, руки червоні.
Замерзла зовсім, буркнула сама до себе. Давай я тебе додому заберу, зігрієшся.
Підняла її легка, як пух. Загорнула в свою хустку, притиснула до грудей. А сама думаю яка ж мати дитину під мостом кинула?
Хмиз кинула не до нього було. Увесь шлях додому дівчинка мовчала, лише міцно трималася за мене.
Принесла додому, сусіди вже тут новини в селі швидко розносяться. Пара́ска перша прибігла:
Господи, Оленко, де ти її взяла?
Під мостом знайшла.
Ой, лишенько руками сплеснула. Що ж ти з нею робитимеш?
Як що? Залишу собі.
Ти що, з глузду зїхала? це вже баба Га́ня підійшла. Куди тобі дитина? Чим годуватимеш?
Чим Бог пошле, тим і проживемо, відрізала я.
Розтопила піч, гріла воду. Дівчинка вся в синцях, худа. Викупала, загорнула в стару кофту дитячого одягу не було.
Їсти хочеш?
Кивнула несміло.
Налила їй борщу, хліба дала. Їсть жадібно, але акуратно видно, не з вулиці.
Як тебе звати?
Мовчить. Чи боїться, чи й справді не вміє.
Поклала спати на своє ліжко, сама на лавці. Уночі кілька разів прокидалась перевіряла. Спить, згорнувшись, уві сні схлипує.
Зранку пішла до сільради заявити. Голова, Іван Федорович, лише руками розвів:
Ніхто дитину не губив. Може, з міста підкинули
Що тепер робити?
За законом у дитбудинок. Сьогодні ж подзвоню в район.
Серце защеміло:
Почекай, Федоровичу. Дай мені час може, батьки знайдуться. А поки я її в себе залишу.
Оленко Іванівно, подумай
Нема чого думати. Уже вирішила.
Назвала її Соломією на честь своєї матері. Думала, може, батьки обявляться, але ніхто не прийшов. І слава Богу я до неї всією душею привязалась.
Спочатку було важко вона не говорила, лише озималась по хаті. Уночі прокидалась з криком. Я її до себе пригортала, гладила по головці:
Нічого, доню, нічого. Тепер усе добре.
Зі старих спідниць пошила їй одяг. Пофарбувала синій, жовтий, зелений. Вийшло просто, але яскраво. Пара́ска, як побачила, аж скрикнула:
Ой, Оленко, у тебе ж руки золото! А думала, ти лише лопато