” Якщо дитина буде схожа на нього відмовлюся життя віддам, але відмовлюся! глухо промовила Оксана.
Вже пізно, доню, тепер лише чекати, підсумував лікар. Інакше ризикуєш зовсім залишитися без дитини.
Оксана вийшла з кабінету, впала на лаву в коридорі. Сльози душили горло Підняла голову і побачила, як за вікном осінній вітер шарпає оголені гілки. Вона відчула себе такою ж безпорадною, як ті дерева. Ще три місяці тому вона так мріяла про цю дитину Як швидко все перевернулося.
На виході з поліклініки її обігнали щасливі подружжя чоловік ніжно обіймав дружину. Від цього стало ще гірше. Оксана поплелася до автобуса.
Повернувшись додому, вона замкнулася у кімнаті. Мати, Наталя Іванівна, кликала на вечерю, але донька мовчала. Жінка важко зітхнула й пішла на кухню. У хаті повисла важка тиша.
Згодом Оксана вийшла, сіла навпроти матері. Довго сиділи мовчки.
Якщо буде на нього схожа відмовлюся знову повторила дівчина.
Наталя Іванівна аж здригнулася:
Що за дурниці, Оксанко! Хіба ж можна таке говорити? Здорова, розумна дівчина і раптом відмовиться від власної дитини? Що люди скажуть? Та й дитина ж не винувата, що її батько підлюка.
А мені що до людей? вибухнула Оксана. У цю мить вона нагадувала звірятка, загнаного в кут. Очі горіли, губи тремтіли.
Я тобі допоможу, м’яко сказала мати. Не дозволю кинути онука чи онуку
Яку допомогу? У нас і так ледве кінці з кінцями зводяться!
Вижили ж люди в 90-х, наполягала Наталя Іванівна. А зараз і війни немає.
Оксана гірко зітхнула. Їй було страшно за майбутнє. Вона ще не знала, що 90-ті покажуть своє справжнє обличчя. Але сьогодні знала одне: Руслан її кинув.
Вони одружилися півроку тому, після двох років зустрічань. Ніщо не віщувало лиха.
Оксана добре пам’ятала той день, коли Руслан повернувся додому зовсім іншим. Він намагався поводитися як завжди, але було видно його думки десь далеко.
Він уже знав про вагітність дружини. Це й мучило його, бо інакше він би просто пішов. Місяць Оксана допитувалася, що сталося. Правду дізналася лише тоді, коли Руслан нарешті зібрав речі.
Історія тягнулася зі шкільних років. У випускному класі Руслан поїхав на туристичний зліт. Там він зустрів Марічку і закохався. Два тижні вони не розлучалися. Роз’їхавшись, обмінялися адресами, але Руслан, переїжджаючи, загубив її папірця. Від дівчини теж не було листів.
З часом він спробував забути її. Але потім зрозумів це було єдине кохання. Через три роки він зустрів Оксану, здалося, що минуле позаду. Вони одружилися, мріяли про дитину
Але Марічка раптом знайшлася. Вона дала оголошення у місцеву газету. Руслан побачив його і запросив дівчину до себе, знявши для неї кімнату.
Спершу він просто хотів побачити ту, кого не міг забути. Але зустріч перевернула все. Важке рішення було прийнято кинути вагітну дружину і поїхати з Марічкою.
На роботі Оксану підтримували. Одна колега зі сльозами говорила:
Дитина це щастя, а в нас з чоловіком уже шість років немає
Саме тому з чоловіком, гірко відповіла Оксана. Вона вже не відчувала радості від вагітності лише біль і зраду.
Дома Наталя Іванівна намагалася підбадьорити доньку. Одного разу прийшла свекруха. Увійшла й розплакалася. Вона щиро хотіла, щоб син і Оксана були разом. Марічку нову дружину Руслана не приймала. Особливо тому, що та “забрала” сина за тисячу кілометрів. Хоч насправді Руслан поїхав сам так хотів.
Від розмов із двома майбутніми бабусями Оксані ставало трохи легше. Але найбільше її лякало як вона дивитиметься на дитину, якщо та буде схожа на Руслана? Усе життя нагадуватиме про зраду?
Коли Оксана виписувалася з пологового, її зустріла ціла юрба: мати, свекруха, сестра з племінницею, подруга з чоловіком і колеги. Всі хотіли тримати малюка. Всі бажали здоров’я. Коли розгорнули хлопчика вдома, свекруха взяла його на руки і прошепотіла:
Вилитий Руслан.
Оксана почула. Підійшла, забрала сина і сказала:
Не Руслан, а Тарасик так його зватиме