Дівчино, ти до кого? запитала я.
Я шукаю маму, ви не бачили її? Маленька дівчинка з синіми очима, років шести, дивилася на мене так, ніби я знала відповідь на всі її запитання.
Я здивовано моргнула у цьому будинку я мешкала недовго, але точно памятала: квартира навпроти весь цей час була пусткою.
Там же ніхто не живе, відповіла я.
Дівчинка раптом сіла на сходи й заплакала.
Тіточко, нам дуже потрібна мама! Тато без неї дуже сумний…
Я стояла, ніби вкопана. Дітей у мене не було, і я не знала, як поводитися обняти, запросити на чай? Та хто ж піде до незнайомої тітки?.. Раптом задзвонив телефон. Попросивши дівчинку почекати, я відбігла, а коли повернулася її вже не було.
Весь вечір я думала про неї. Нарешті додзвонилася до господині Любові Михайлівни.
Там кілька років ніхто не мешкає, сказала вона. А тобі навіщо?
Сьогодні приходила дівчинка, шукала маму…
Сусідка замовкла, ніби щось згадуючи.
То, мабуть, дочка Оленки… Але її вже немає. Чоловік залишився сам із маленькою. Не витримав у тій квартирі виїхали.
Знаєш, Настю, вони тепер неподалік живуть. Якщо дівчинка зявиться знову відведи їх додому. І продиктувала адресу.
Час минав, історія почала стиратися. Я працювала, приходила пізно, вставала рано… Але одного разу, напередодні Різдва, знову почула плач. Вискочила і знову вона, та сама дівчинка.
Що сталося? Де твій тато?
Вдома… А я шукаю маму, прошепотіла вона.
Я згадала про записану адресу й кинулася шукати, а дівчинку попросила почекати в мене. Вона зайшла, оглянулася, сіла на пуф. Коли я знайшла папірець вона вже спала, згорнувшись, як кошеня. Я перенесла її на диван і знову подзвонила Любові Михайлівні.
Дівчинка в мене. Хотіла відвести, але вона заснула…
Я живу поряд, зараз спробую знайти батька, відповіла вона.
Я поклала трубку й глянула на дитину. Поправила їй пасмо волосся, усміхнулась.
Я так хотіла дітей. Був чоловік, була любов… Але дві вагітності закінчилися трагедією. Потім він пішов тепер у нього нова родина, дочка. А я сама, сім років на орендованих квартирах.
Раптом у двері постукали. Відкриваю і очям не вірю: мій колишній чоловік.
Остапе? Як ти тут опинився?
Я за донькою… Чекай, Сахарова 5?
Так. То це твоя донька? ми пройшли на кухню, я поставила чайник. Заходь, вона спить.
Нам не завадимо? Я можу розбудити Марійку й піти.
Нехай спить. Що трапилося? Вона вже кілька разів приходила сюди, стукала у двері…
Остап закрив очі й почав розповідати:
Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Олею. Після весілля переїхали. Незабаром вона завагітніла… Але перед пологами щось пішло не так. Оля попросила мене доглядати дитину, якщо з нею щось станеться…
Його голос затремтів.
Пробач, я торкнулася його плеча. Він стиснув кулаки, але сльози котилися самі.
Раптом із кімнати почувся дитячий топіт.
Тату?
Остап кинувся до доньки, обійняв її.
Марійко, навіщо ти пішла сама?
Я хочу знайти маму…
Ми знайдемо її, але потім. Ходімо додому.
Дякую, Настю, Остап простягнув мені візитку. Подзвони, якщо вона знову прийде. Ми живемо неподалік.
А звідки вона знає цю квартиру?
Я сам показував. Приходили за речами, вона побачила фотографії… Я сказав, що мама поїхала, але обовязково повернеться.
Вони пішли, а через кілька днів Остап подзвонив. Ми почали бачитися втрьох: гуляли в парку, ходили в кафе. Марійка дуже привязалася до мене.
Настю, сказав він одного разу. Переїжджай до нас. Годі по чужих кутах мотатися.
А ти?
І я… Він опустив очі. Скучив. Пробач мені…
Тепер ми разом. Виховуємо нашу маленьку щасливицю Марійку. І хоча вона мені не рідна, це не заважає дарувати їй усе моє материнське тепло. Бо іноді доля дарує диво і воно приходить саме тоді, коли його вже не чекаєш.