За тобою мама прийшла, збирайся.
Кажуть, що кожна дитина в дитбудинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулась, ніби їй дали ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, чого сидиш?
Олена Василівна дивилась на неї, не розуміючи, чому дівчинка зовні не радіє. Адже життя в дитячому будинку це не мед. Багато хто втікав звідти просто на вулицю. А тут Марійку повертають у рідний дім, а вона наче невдоволена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Наталка скоса глянула на неї, але мовчала. Їй теж була незрозуміла така реакція. Сама б Наталка із задоволенням повернулася додому, та тільки кому вона там потрібна?
Марійко, ну що ти? спитала Олена Василівна. Там мама тебе чекає.
Не хочу її бачити. І до неї повертатися не хочу.
Інші дівчатка теж слухали цю розмову, і Олена Василівна вирішила, що це не для сторонніх вух.
Ходім зі мною.
Вихователька відвела Марійку до кабінету й співчутливо глянула на неї.
Твоя мама, звісно, помилялася багато разів. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мама вдавала, що повернулася на шлях істинний. Сховала пляшки, прибралася, купила їжу, влаштувалася на роботу. Коли прийшли з перевіркою, усе виглядало гарно. А потім мене повернули, а мама знову пустилася у всі тяжкі. Я їй потрібна тільки для того, щоб отримувати допомогу.
Марійко, але я ніяк на це не вплину. Та й удома, мабуть, краще, намагалася вмовити Олена Василівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих кросівках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатися у своїй кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, зрештою, не позбавлять батьківських прав?!
У Марійки на очах виступили сльози. Так, їй не подобалось у дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують і вдягнуть. І що вона, хоч і якось, у безпеці. А вдома ні.
Я не можу тобі нічим допомогти, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Марійку. Дівчинка розумна, дотепна що рідкість для дитбудинку. Можливо, і її мати в минулому була цікавою людиною, поки не спилася. І попри те, що Олена Василівна працює тут сім років, вперше зустріла дитину, яка не хотіла їхати додому.
А можу я жити сама? спитала Марійка. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Тільки після повноліття, похитала головою Олена Василівна.
Мені майже шістнадцять! Я вже доросла!
Вихователька теж думала, що Марійка для свого віку занадто доросла. Але зробити нічого не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою справжнього дорослого. Може, є хтось, хто міг би оформити опіку? спитала вона. І подати на позбавлення прав твоєї мами.
У мене більше нікого нема Поки була жива бабуся, ще якось можна було жити, а зараз просто кара.
А батько?
Спився Помер.
Марійка сказала це так спокійно, ніби йшлося про щось звичайне. Хоча в її випадку так і було.
У нього не було родичів?
Марійка задумалася.
Начебто була жива його мати, але я її не знаю. Вона з сином не спілкувалася. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж із ним не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Олена Василівна, ти спробуєш пожити з мамою, а я спробую знайти твою бабусю. Домовились?
Марійка кивнула. Що ще залишалося?
Звісно, мама влаштувала цілий спектакль. Кинулася до доньки з риданням, просила вибачення, обіймала.
Але Марійка навіть не зворухнулася. Вона знала: варто їм повернутися додому і мама знову стане тією самою.
Так і сталося. Перший день вона ще трималася, а на другий уже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мама пила, з роботи її звільнили. Марійка знову опинилася в пеклі.
Коли через пару місяців до неї вночі вліз п’яний чоловік, і вона ледве його вигнала, дівчинка зрозуміла досить.
На щастя, Олена Василівна дала їй свій номер. І Марійка подзвонила. Сказала, що їй або на вулицю виходити, або повертатися в дитбудинк