Ось така справа скоро до нас завітають гостинці, тож вам треба десь піти.
“Ось така справа скоро до нас завітають гостинці, тож вам треба десь піти. Самі розумієте, з вами жодного свята не буде.”
“Сину, то куди ж ми підемо? У нас тут нікого немає”, зітхнула мама.
“Ну, а я звідки знаю? Вас же колись у селі сусідка запрошувала от і їдьте.”
Микола Петрович і Ганна Іванівна вже сто разів пошкодували, що послухали сина й продали свій хатку.
Може, там і важко було, але це був їхній дім. Вони там були господарями. А тут?
Вони боялися виходити з кімнати, щоб не розгнівати невістку Олену. Її дратувало все: як вони човгають капцями, як пють чай, навіть як їдять.
Єдина людина в квартирі, для якої вони ще були потрібні, онук Тарас.
Дорослий хлопець, гарний, та ще й кохав своїх діда з бабою до нестями. І коли мати підвищувала на них голос, вмить отримувала відповідь.
А син Ярослав? Чи боявся дружини, чи йому було байдуже, але за батьків ніколи не заступався.
Тарас навіть вечеряв із ними. Та бував удома рідко зараз він на практиці, жив біля роботи в гуртожитку, приїжджав лише на вихідні.
Дід із бабою чекали онука, як свята. От і Новий рік на носі. Тарас заскочив зранку, щоб привітати.
Завітав до їхньої кімнатки, приніс кожному теплі шкарпетки й рукавиці. Знав, що вони мерзнуть, ось і вирішив зігріти. Дідові звичайні, бабусі з вишивкою.
Ганна Іванівна притиснула рукавички до обличчя й заплакала.
“Бабусю, чого? Не сподобались?”
“Що ти, ріднесенький! Такі чудові Дорогі, у всіх сенсах.”
Вона обняла онука, а він, як у дитинстві, почав цілувати її долоні. Вони завжди пахли то яблуками, то тістом, а найбільше теплом і любовю.
“Три дні, мої рідні, протримайтеся без мене. Відпочину з хлопцями тоді повернусь.”
“Відпочивай, серденько”, промовила бабуся.
Тарас попрощався й пішов. Старі повернулися до своєї кімнатки.
Через годину почули, як Олена лає чоловіка:
“Гості прийдуть, а в нас старі! Кудись їх подінь. Соромно перед людьми, розслабитись не можна. І куди гостей класти?”
Ярослав пробував щось відповісти, але Олена й слухати не хотіла.
Літні люди сиділи тихо, навіть чаю не пішли варити. Микола Петрович дістав із схованки вафлі, поділився з дружиною.
Сіли біля вікна, мовчки жували. Боялися навіть заговорити. В очах Ганни Іванівни тремтіли сльози. Як же боляче дожити до того, щоб стати зайвими.
Надворі смеркло. До кімнати увійшов Ярослав.
“Ось така справа гості прийдуть, тож вам треба піти. Самі розумієте”
“Сину, то куди? У нас тут нікого немає”, прошепотіла мати.
“Ну, не знаю Сусідка в селі вас кликала от і їдьте.”
“Як? Автобуси вже не ходять, ми й вокзалу не знаємо Та й чи жива вона ще?”
“Кажуть, у вас година на збори.”
Ярослав вийшов. Микола й Ганна переглянулися. Кожен силкувався не заплакати. Стали збиратися ось і подарунок онука знадобився.
Вдягли тепліше, мовчки вийшли. Надворі вже зовсім стемніло. Люди метушилися, поспішали.
Ганна Іванівна взяла чоловіка під руку, і вони пішли до парку. По дорозі зайшли в кавярню замовили чай і бутерброди, адже цілий день нічого не їли.
Просиділи там майже годину. Надворі віяв вітер, падав сніг. У парку була альтанка подружжя вирішило сховатися там.
Притулилися один до одного. Ганна розглядала вишиті рукавички. Микола подивився на неї:
“Добре, що в онука серце не закамяніло, як у його батьків.”
“Так Обіцяли йому протриматися не вийшло.”
Час минав. У вікнах блищали ялинки. Люди готувалися зустрічати Новий рік.
Раптом біля їхніх ніг опинився пес гарний, пухнастий спанієль. Він підвив, поставив лапки бабусі на коліна. Вона посміхнулася й погладила його.
“Друже, а ти як тут опинився? Загубився?”
Несподівано здалеку почувся жіночий голос:
“Арчі, де ти? Додому час!”
Дівчина почула гавкіт і підійшла до альтанки.
“Вибачте, він вас не налякав?”
“Ні, доню, який гарний песик!”
“А чому ви додому не йдете? Надворі ж холодно”
Літні люди мовчали.
“Вам нікуди йти?”
Вони похитали головами.
“Ой лишенько” дівчина розгубилася.
Арчі не відходив від бабусі, виляв хвостом.
“Говоримо далі вже вдома. Я сама змерзла легко вдягнулася. І ви, мабуть, теж. Ходімо до мене.”
“Навіщо тобі клопоти?”
“Ні, я вас тут не залишу! Ми з Арчі живемо одні гостям раді. Новий рік же на носі!”
Ганна й Микола переглянулися, зітхнули й підвелися. Навіть у теплих шкар